Міла Іванцова - Живі книги

Від миті, коли вона заплющила очі, і до тієї, коли розплющила їх на повороті, Женька встигла побачити цілий сюжетний сон, дещо дивовижний, у якому вона, мама, Ілля, Ольга Яківна, «сліпий» Віктор, Амалія і навіть та золотокоса жінка-модельєр Злата з донечкою – усі пливли на одному кораблику вздовж Дніпра, сиділи на відкритій палубі за великим круглим столом і були знайомі між собою. Вони приязно обмінювалися репліками в незрозумілому, але визначеному порядку. Можливо, це дійство було якоюсь грою, але здавалося, що всі, крім неї та маленької Лідії, знають умови гри. Дівчинка нудилася й позирала то на одного учасника «круглого столу», то на іншого, поки її погляд не зустрівся з поглядом Женьки. Вони всміхнулися одна одній і за хвилину гуляли по палубі за руки, розглядали береги та чайок, які слідували за корабликом.

Дівчині кортіло додивитися, що сталося далі, але маршрутка пригальмувала, повернула на дев’яносто градусів ліворуч, тож треба було виходити на зупинці біля перукарні й знову братися до роботи. А ще попри втому та лікарняні хвилювання в Женьки в душі пухнастим кошеням ворушилися спогади про Іллю – і про його вчорашню підтримку, і про те, що сталося далі… Хто знає, чи треба було, але… вже сталося, як сталося. Отже, мало бути так. А що там далі – поживемо, побачимо.

Цілий день Амалія провела вдома, хоча, на відміну від Сильви, і досі не вважала цю квартиру своєю домівкою. Мабуть, щоб помешкання стало твоїм, мало отримати документ про право власності. Треба вкласти в нього душу, плекати його, створювати затишок, а ще… Ще прожити там частину свого життя разом із тими, хто теж є його часткою. Жоден із цих пунктів тут не працював. Однокімнатна квартира в дев’ятиповерхівці спального району вже кілька місяців сприймалася фактичною господинею як тимчасове житло, «відсік» між учора й завтра. І навіть якщо з якоїсь причини Амалія змінить своє до часу відкладене рішення, невже зможе бути тут щасливою? А що вона взагалі може робити? Чим заробляти на життя? Знову, відповідно до диплома, сидіти в бібліотеці на якісь копійки? Правда, вона володіє комп’ютером. Але хто ним сьогодні не володіє?! Амалія згадала, що її ноутбук, який зламався через тиждень після переїзду, досі не бачив рук майстра й припадає пилом у кутку кімнати на коробках. А на ньому лежать мереживні рукавички, які вона порвала, падаючи, коли з рук вирвали сумочку, та ще й дали стусана…

Дивний миттєвий ланцюжок думок перекинув її з незатишного балкону до крамнички в Парижі, де Артур і купив ці рукавички… Жінка зітхнула. Так, вона знає французьку. Але навіть не уявляє, чи можна нею заробити собі на хліб, це-бо не всім необхідна англійська… Колись давно їй страшенно захотілося вивчити мову, щоб читати в оригіналі французькі книжки, адже про подорожі вона тоді й не мріяла. Тож іще в інституті записалася на факультативний курс і отримала там найперші знання й навички. Згодом були і подорожі, і спілкування, і навіть якийсь час репетитор удома. Там, на Ярославовому Валу, учителька, яка давала уроки сусідській дівчинці, радо стала заходити й до неї, приробляла собі копійчину. Амалія знову зітхнула, розуміючи, що за весь час після розлучення жодного разу не подумала, чим вона сама зможе заробляти собі на життя. І знала чому.

Вона подивилася з балкона на двох літніх жінок, що розмовляли у дворі на лавочці, одна з них була власницею сусіднього балкону.

«Але живуть же! Чомусь і навіщось…» – прошурхотіло в голові.

День котився до вечора, ранковий сплеск емоцій після приходу Артура влігся, і жінці знову нестерпно захотілося вийти звідси, побачити різних людей, у котрих немає проблем, які знають «чому й навіщо», зустрічаються, спілкуються, закохуються, п’ють каву, а деякі з них принагідно діляться своїми історіями. Вона визначила час на екрані мобільного, при цьому згадала про дзвінки від Віктора, на які не було сил відповідати, та про есемеску від Женьки. Згадка про цю рішучу, наполегливу, але добру дівчину викликала усмішку, й Амалія пішла перевдягатися для виходу з дому.

Вбралася в джинси, чоловічого крою сорочку, кросівки, за звичкою прикрила очі темними окулярами – впізнати «пані письменницю», та ще і з новою зачіскою, стало майже неможливо, романтична леді перетворилася на звичайну сучасну мешканку мегаполісу.

Коли вона виходила з квартири до спільного коридору, під ноги їй упав невеликий папірець. Амалія нахилилася й підняла його. Розгорнула. Це був чималий чек із якогось магазину. На ньому рукою Артура було написано: «У тебе постійно вимкнений мобільний. Я хвилююся».