Міла Іванцова - Живі книги

– Тоді – велкам! Я не буду вантажити вас цифрами й датами. Там треба просто побути, походити мовчки й подивитися…

– Подивитися?

– Ну… Ви подивитеся. Поділитеся враженнями. А я… Я там був разів десять. Уперше в дитинстві. Нас зі школи водили на суботник на територію психлікарні, як тут кажуть, «павлівки».

– А, Фрунзе, сто три? Знаю, – знову невесело всміхнулася Амалія.

– Так, сто три! Ми згрібали там осіннє листя, а потім я нишком просочився з групою туристів до церкви… Але то я розкажу вам завтра, бо відчуваю, що ми під’їжджаємо до вашого будинку.

– Як то ви відчуваєте?! – щиро здивувалася жінка, а Віктор на мить вирішив, що його викрили.

– Як? Ну, з поворотів, люба пані, з поворотів! У мене компас усередині! То, може, наберете мене з вашого мобільного?

Машина дійсно зупинилася біля під’їзду, Віктор продиктував свій номер, Амалія зробила виклик і враз почула енергійну мелодію його мобільного.

– То о котрій можна буде вас набрати?

– Не знаю…

– Але ж ви, мабуть, маєте якісь справи?

– Я? Справи? Так… якісь маю…

– Давайте я наберу о десятій, а там буде видно?

– Так, буде видно, – луною відповіла жінка й подумала, що Віктор, певне, не так давно втратив зір, коли оперує такими словами.

На прощання він на мить затримав її руку у своїх долонях, а потім нахилився й поцілував її. Від незграбного руху заболів забитий при падінні лікоть. Амалія мовчки вийшла з машини, не знаючи, що казати і що про все це думати. Підвела погляд угору, на свій балкон, побачила там на перилах Сильву, помахала їй рукою й рушила від будинку до невеличкого павільйону-крамнички з продуктами, де сподівалася купити тварині якоїсь їжі. І собі цигарок, хоч вона й не так часто курить. Але хай будуть…

«Екскурсія… Руку поцілував… Навіщо мені це? Нова передісторія нового болю? Екскурсія до церкви в супроводі сліпого… – схвильовано думала вона, крокуючи тротуаром. – Ліпше вже не до церкви, а в заклад, який поруч…»

Віктор зателефонував Женьці, набився на розмову й сам під’їхав до неї на роботу. Але зазвичай життєрадісна дівчина сиділа за столиком адміністратора розгублена і не в гуморі. Показала йому жестом, щоб почекав на вулиці, узяла з шухляди цигарки й вийшла на ґанок.

– А ти, доню, ще й куриш?! – здивовано-жартівливо спитав Віктор і навіть підняв на лоба свої темні окуляри, щоб краще роздивитися.

– Рідко, але буває, – клацнула запальничкою, – проблема намалювалася.

– А що сталося?

– Та таке… – відмахнулася, ще не знаючи, як тепер і розмовляти з Віктором: як раніше, по-простому чи як із відомою особою – чемно й шанобливо…

– Хтось зіпсував настрій? – по-батьківськи погладив її по плечу чоловік.

– Типу того. Трошки. Просто лишилася без роботи, можна сказати.

– Ого! А що ж ти накоїла?!

– Нічого. Криза. Господиня заїхала, навіть вибачалася, сама, мовляв, засмучена, що так виходить, але перукарня маленька, дохід не надто великий, а тримати двох адміністраторів – то «жир». Вирішила взагалі без них обійтися. Накине дівчатам-перукаркам якісь копійки, щоб самі записували та на дзвінки відповідали… Але ж це далеко не все, що я роблю за три дні зміни! Буває, викрутишся вся за день… Та що вже… Ну, хай спробують… Ой, та воно вам треба?! – махнула дівчина рукою. – Просто дуже несподівано. Я тільки-но переїхала від матері, винайняла кімнату, штука гривень на місяць оренда, а тут на тобі…

– Так… Сумно. Ще й дійсно так несподівано… Розумію.

– Правда, це не єдиний мій дохід був, але таки свої сім відсотків, як водиться, з виручки мала. У три свої вихідні моталася по людях – то манікюр, то стрижку-фарбування, але найбільше люблю весільні зачіски робити!

– Овва! І таке вмієш?! То ти супермайстер! А може, воно й на краще. Чого тобі тут сидіти на телефоні?

– А у вас є інші пропозиції? – виклично «підчепила» гостя Женька, але знову згадала, яким той виявився непростим, і поміняла тему. – А я про вас в Інеті начиталася. Публічна особа. Пардон уже, що так із вами по-простому, не навчена етикету поводження з письменниками!

– Женю! От ти кумедна дитина! – обійняв її за плечі Віктор. – А письменники, на твою думку, з інших планет сюди попадали? Чи в них при народженні на лобі печатка була «Письменник!», а?

– Ну… не знаю, я якось не задумувалася. Хто вас знає, ми люди прості.

– Та ми теж не надто блакитної крові, так уже сталося, сорі! – засміявся чоловік. – Ти краще розкажи хоч у двох словах, що там Амалія вчора? Я ж щойно з нею попрощався. До речі, зачіска – бомба!