Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Поїхали, – сказала вона.

– Поїхали, – повторив Боб і накрив голову подушкою.

Танька уперто потягла його за ноги. Боб відбрикнувся і заліз під ковдру. Дівчина знову потягла його, цього разу за вухо.

О шостій годині ранку вони виїхали до Білої Церкви. «Жук-фольксваген» обігнув крихітне СТО, повернув на путівець, минаючи довгі й невиразні корівники, прісно-сірий, наче кимось покинутий, круглий майдан з одинокою облізлою тумбою, і м’яко зупинився посеред червоної стіни будівлі з сірою облупленою штукатуркою. Боб подумав, солодко позіхаючи, що так завжди починаєш: спочатку дивишся, а потім дерешся на стіну або б’єшся об неї головою.

– Ось там, – сказала Танька і довгими, трохи вузлуватими пальцями вказала на будівлю, верхівка котрої тонула в тумані.

– Що тут, мила, танці?

– Це комбінат. Вони виготовляють всіляку скляну шолупонь для ліків. А он там, бачиш, металева труба, зігнута коліном, там повітровідбірник.

– Ага, бздо витягувати, – відповів сумирно Боб і витягнув з бардачка пакуночок з льодяниками.

– Поклади. Не твоє, – вередливо сказала Танька і провадила далі: – Повітряний відбірник проходить якраз над касою.

– Там хіба що кішка пролізе, – запихаючись льодяниками, видав Боб.

– Милий, ти краще кішки.

І «жук-фольксваген» неправдоподібного жовтого кольору рушив попід червоною стіною у рваному пір’ї туману.

– Почнемо завтра. Їдемо на електричці. Потім назад, – спокійно сказала Тетяна, кермуючи «жука» між коров’ячими кізяками. – От чорт! – вилаялася вона.

– Що таке? – пробурчав Боб.

– Влізла.

– Отак і ми вліземо з цим хутором, – вів своєї Боб.

Але тут він подивився у її чорнильні очі, де гуляли холодні вітри, проковтнув повітря і поторгав Таню за плече.

– Крихітко, навіщо воно тобі? – запитав він, але його запитання повисло між свинарником і копицею сіна. Пара фіолетових очей дивилася крізь вітрове скло трохи сумно, як дивиться жінка, що знайшла своє життя, а значить, була щаслива. Щоправда, Боб здорово розсудив, не знайшовши в її діях ніякої логіки. Але найсмішніше було те, що йому до смаку було таке життя. Він подумав: коли його кохана жінка хоче так, то чого б не спробувати.

Тетяна любила збирати речі з місць, звідки вони виносили гроші. Київська область була для неї не більше не менше експериментальним полігоном. До нього вона мала почуття більше, ніж до Боба, хоча Боб, не здогадуючись про те, належав до її плану, сумного і прекрасного, як звучання органа, не інакше. За рік їхня комірчина наповнилася плюшевими ведмедиками, чорнильницями і кейсами, презервативами, пачками сигарет, кавоварками, джойстиками, кишеньковими комп’ютерами, годинниками, ножами, пістолетами, порножурналами. Усе завбачливо прихоплювали з собою, почистивши касу. Молодята перебивалися дрібними заводиками, куди Боб проникав крізь повітровідбірники або відмикав просто руками замки. Хоча це давалося важко, і Таню подібні розклади мало влаштовували. Бідна дівчинка не вбачала у цьому великого ризику, а для Боба і цього було досить. Іноді він хотів сказати, що все, кінець, треба закінчувати цю байду, він втомився і колись його легені не витримають.

– Тоді йди блазнюй на майдані, – говорила Таня.

– Для чого тобі отой мотлох?

– Це талісман. Ми ніколи не повернемося на це місце.

– Ага.

Коли людина грабує, то тільки щоб не померти з голоду, стати заможною, дістатися вершин слави, нашкодити сусіду, зіпсувати кров своєму ворогу. Але всього цього навдивовижу не бачив Боб у Тані. Він навіть не ставив питання, яка вона, ця білява красуня з холодними чорнильними очима. Часто він спостерігав за нею: то таємно, то коли вона сиділа на мініатюрному балкончику у вечірній сукні і її важкі груди піднімалися над вогняною метушнею міста, а вітер продимав попелястого кольору кучері. Рівний погляд міг говорити що завгодно, але тільки не те, що йому хотілося. На початку його це займало, потім він здивувався, і здивування у нього росло у міру того, як він її пізнавав. Боб спускався до тихенької кімнати старого клоуна, звідки приємно пахло солодким кубинським ромом і тютюном, трохи затерпким і незвичним, як і все навколо. Дорогою він намагався обтрусити ману свого життя, що за якийсь місяць з тихих перегонів перетворилося на щось таке, від чого можна розводити руками і відкривати рота. Вони разом з Танею обчистили кілька заводиків, дві ощадкаси, але на цьому дівчина несподівано зупинилась. І далі пішло мирне, пропахле пилюкою антикварне життя. Боб ходив зі стаканом у руках, пив відтепер «Маргариту». Він не відпускав Таню, а тримав, доки вона не оберталася до нього і зовсім ніжно говорила: «Ти куди, любий, знову до старого?» Боб ніяково, наче він винен їй життя, а не вона, повертався назад, а вона знову не звертала на нього уваги, лише пальчик, уквітчаний обгризеним нігтем, креслив по живій карті столиці тільки їй відому дорогу. В такі дні, здебільшого коли за вікнами падав дощ, старий піднімався сам, похитуючись від випитого рому, наче старий моряк. Дощ шамотів холодний, старий говорив, що кістки у нього вже не ті, а Тетяна мовчала, рівно дихаючи, відсутня, наче істота, яка прийшла несподівано у цей світ і сказала, що скоро піде, але затримається ненадовго, і це «ненадовго» було цілим життям, і піди розберися, чи варте чогось це життя, чи нічого воно не варте, і там, нагорі, хтось підкинув глупу думку, пославши її сюди. Місто котило свої нічні хвилі, й Боб намагався проникнути в чорнильні очі, холодні, але не байдужі: він торкався красивих її грудей, ловив мочку вуха кінчиками губів, і вона не боронилась, а падала на нього спиною і сміялася, сміялася, тільки останнім часом від цього сміху йому ставало моторошно, а старий ще й каркав: