Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Біда. Просто біда.

Зі спини вона нагадувала йому некоронованих принцес із давніх малюнків у підручниках – усе, що зберегла його груба і необтесана пам’ять. І спочатку Боб говорив, що такого не буває і бути не може, доки не з’явився він, і у старого, і у молодого похололо в грудях.

Дзвоник над дверима сповістив про покупця. У нього було пташине обличчя і здивовані дитячі очі, сорочка завжди в дрібну клітинку, комір туго застебнутий під самим горлом. Бичачий розворот плечей, а талія сходила донизу, як у циркового атлета, підошви черевиків ковзали підлогою, начебто намацували опору для стрибка. Звали його Костя. Говорив він м’яким голосом, але переконливо. Від його особи віяло затишком і впевненістю. А ще його прозивали Макнамарою. Костя Макнамара мав три судимості. Дві з трьох він відсидів повністю, а третю тільки наполовину. Він мав славу великого грабіжника, тому відповідно і поводився. Першу судимість він отримав у глибокій юності, коли підлітком спробував пограбувати подільську перекупку, яка торгувала пиріжками. Друга ходка на нари – невдала спроба пограбувати ощадкасу. Третя віддавала неромантичним, але сумним фактом: зачинили Макнамару за порушення міліцейського нагляду. Не інакше Макнамара мав романтичний характер, тому що його все тягло і тягло в далекі країни. Але його від народження допитливий розум, здається, не погоджувався з подібними життєвими розкладами. Бобу Макнамара не сподобався відразу, а Руді закусив солодку сигарету, як папіросу, і повернув водянисті очі до розквітчаного скла крамниці, що скупо горіло проти сірого осіннього сонця, і це не віщувало нічого доброго. Таня, шурхотячи складками золотого кімоно з червоними драконами по полю, окинула його поглядом і єдина з усієї компанії привіталася:

– Доброго дня. Чого бажаєте?

– Вас, – була відповідь, покрита веселим і безтурботним сміхом.

– Вали звідси, – сказав Руді.

Макнамара затанцював на кахлях своїми малиновими підошвами так граційно, що можна було або зааплодувати, або заверещати «біс». Він хихотів і, як пінгвін ластами, бив долонями себе по животі, що гудів, як порожня діжа. Таня не дивилася на Боба, а якби й подивилася, то нічого б у тому погляді відшукати було неможливо, вона усміхнулася, як курви усміхаються біля Лук’янівки, але це спрацювало. Таня почувалася у цьому просторі між людьми, сірим небом і небезпекою досить зручно. І вона сказала:

– Давайте перейдемо у зимовий сад.

– Давайте, – підхихикнув весело Макнамара і ляснув по плечі Боба.

Цивілізація навчила людину по-мавпячому хитрувати, і людина, яка створила цей мегаполіс, володіла своїми вигадками. Вони пройшли у зимовий сад з двома карликовими деревами, посипаними штучним інеєм, з озерцем з фонтанчиком посередині, з трьома мармуровими столиками навколо. Руді говорив, що для ділових зустрічей такі речі зовсім не годяться. У велике вікно крізь в’юнки било світлом скла місто, і у цю хвилину Боб відчув, що все це важливо: підкурена Танею сигарета, зламаний сірник, поставлена посеред столу мокра попільниця і недбалий погляд Руді. Запах вітру видався таким, наче він востаннє стояв на протязі. Повільно попливли її рухи, коса піднялася й упала на плечі, очі засвітилися синім, і він жадно піймав цей погляд. Запах її тіла, віддалений нині, оповивав його. Боб зрозумів, навіть не глянувши на Руді, що катастрофа відбувається. Це так, наче чорні заборонені будинки Тетяни пропливали кавалками кварталів один за одним. Відчуженість світу зустріла його в особі Макнамари.

– Я не хочу говорити з цим козлом, – сказав Боб.

Таня закинула ногу на ногу, характерно стиснувши коліна і ляжки, як роблять лесбіянки в години найбільшого збудження, і відкрито заглянула в пташине обличчя Макнамари. Вона по-звірячому потягла ніздрями, відзначивши про себе, що цей чоловік не має запахів. Вона розуміла, що це за один Макнамара, особливо приваблювали і видавали його блискучі дитячі очі. Зараз у неї енергія била через край, горизонти відступали, відкриваючи широку панораму звідси, з невеличкого і затишного антикварного магазинчика. Боба в глибині душі вона вважала за інфантила, селюка і недоріку, борг життя висів свинцевою гирею на шиї. У Боба не було впевненості, думала вона, у Боба горить під ногами земля. Боб тричі ходив під смертю: під циганами, під місцевими вурками, під її батьком, він існував поза законом. Кожен міг убити його, і вона навіть десь у віддалених порухах своєї душі бажала цього, аби не… Аби не дар Боба. У нього дійсно були дар і гострий розум. Його не приваблював злочинний світ. І він ніколи не мав ініціативи, це найбільше дратувало Таню. Але їй подобалося з ним у ліжку, його небагатослівність і ще щось таке, чого вона ніколи не бачила в телевізорі. Таня не чекала моменту його зрадити. Прагматична від природи, чистісінька донька свого батька, вона приймала те, що пливло в руки, як належне. Таня знову закинула ногу на ногу. Гламурні тіні пробігли її обличчям, очі наповнилися чорнилом. Таня відверто глянула на Макнамару.