Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Нехай він розкаже про холодильники, – сказав Макнамара, дивлячись в очі Тетяни, але дівчина непорушно слідкувала за мавпячими рухами Боба. Той мовчав.

Таня тримала пістолет дулом донизу, і тут бабахнув постріл. Куля відсобачилася, шваркнула вбік і розбила клітку з папугами, затим відкришила півцицьки русалці. Це подіяло на Макнамару. Віддихуючись і отираючи піт, він витягнув згорток паперу.

– Це план, – сказав байдужим тоном Макнамара.

– Швидше, – сказала Таня. – Я така збуджена, що прострелю тобі голову, навіть коли переді мною будуть багатства царя Тутанхамона. Засік, корень?

– Ша, – статечно розкинувшись за столиком і з жалем дивлячись на порожню чашку, сказав Макнамара. – Ось цей квадрат – це філія банку «Аваль». Банк як банк, нічого особливого. Бабок, звісно, на кілька мільйонів. Собача охорона. Але…

– Але там є холодильники. Ціла банда холодильників, – сказав клоун. – Це не піде.

– Чому не піде? – по-дитячому образився Макнамара.

– А тому, що вони всі на третьому поверсі. Якщо Боб і дістанеться до грошей, то він ніколи не вийде…

– Старі завжди гальмували прогрес, – Макнамара самовдоволено запихкав сигаретою.

– Блядь. Я тебе пристрелю, – у Тані від збудження роздулися бліді ніздрі.

– Я все обдумав.

– Думати можна що завгодно. Кожен у своєму божевіллі заходить за свою межу, – сказав Руді. – А мені вистачає свого.

– Чого тобі вистачає, старий? Пісної маци? Гіркого масла чи олії і суботньої служби у синагозі? – закипів Макнамара. Він умів говорити. Але не цього разу.

– Облиш Руді, Макнамара. Хто серед нас розсудливіший, то тільки він, – зашипів Боб, а Таня підняла обома руками ствол.

– Давай не тягни перед смертю. Викладай, чого тебе сюди занесло. – Але саме зараз вона відчувала себе непевно. Раніше, коли вони були разом – Боб, Руді, вона йшла своїми фантазіями тихо і впевнено, ступаючи королівною. А зараз цей осінній зайда, який пахнув дощем, часником і псятиною, займав з кожною хвилиною все більше і більше місця. Від його спокійної і, здавалося, лагідної вдачі не лишилось і сліду. Таня відчула, що задихається, і ствол забігав чорним вічком.

– Тихо, тихо. Я можу піти, – проказав миролюбно Макнамара.

– Вперед ногами ти підеш, ракло, – сказав Руді.

– Руді, відчепись від нього, – промовила Таня. – У мене болять руки. Я вже не можу. Зараз я вистрелю.

– Блін, – матюкнувся Макнамара. – Бачив ідіотів, але таких ще не бачив.

– Ти про що? – вже стурбовано запитала Таня.

– А чи тобі відомо, крихітко, що Боб може просидіти до трьох діб у морозильнику? – вставив Руді. – Ось куди він хилить.

– Справді? – Вона не здивувалась, але образилася точно. Її зачепило, що від неї приховували.

– Печально, – хихикнув Макнамара, піймавши її суто жіночий настрій. – Отже, – гудів далі Макнамара, – ми проникаємо на третій поверх. Там морозильники. Цілий виводок морозильників. Ага. А на другому гроші. Сигналізація для дебілів, але наш Боб так повзає між цими штуками, що нам не важко буде. Головне – план. А він у мене є.

Таня з розгону врубала Макнамару пістолетом по голові. Так великий грабіжник перекочував до комірки. Але спокою Таня не знайшла. Вона знала ту сіру невиразну будівлю наприкінці вулиці, напроти, трохи ліворуч, знаходилася місцева трупарня, і туди тягнули жмурів з усього міста. Сумнів – частина досвіду. А Таня почала сумніватися. Ще годину тому нікого ближче й нікого рідніше за Боба у неї не було, вона, звісно, забула про блудливі думки, але з жінками завжди так. Розуміла, що справа з банком пропаща, хоча видається дуже простою. Вона сиділа на терасі обличчям до міста в зеленому дощовику, і перед нею пливли рожеві обличчя, полишені вибору. І вперше тихий сум змінився пекучим відчаєм, що нічого вдіяти не можна, окрім того, щоб вирішити самій, як бути. Вирішити, не враховуючи ані Боба, ані Руді, ані будь-кого. Потім стало ще гірше. На неї упала ножем думка, що це кінець. Потім дивне почуття, солодке й отруйне, розповзлося грудьми. Таня з несподіваною радістю не захотіла зупиняти цього. Навпаки, почуття зараз потекли іншим руслом, прорвавши невидимий тугий тромб, зробили боляче, але спрямувалися саме туди, куди вона вважала зараз за потрібне. Темний будинок, що зависав над автострадою, ясно омивався водами її помсти.

– Коли почнемо? – сухо запитала вона і подивилася на Боба, потім на Руді. – З сьогоднішнього дня, – вона ж і відповіла. – Руді, займися Макнамарою.

– Про мене, хай би він здох.