Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Швидше, – сказала вона.

І рушила до виходу. Охоронник очухався і вистрелив кілька разів. Спрацювала сигналізація. Але жовтий «жук-фольксваген» уже котився глухими зимовими вулицями.

– Блін, – сказав Боб.

Таня побачила, що Боб підтікає густою чорною кров’ю.

– Потерпи.

– Так…

Боба лихоманило два дні. Руді сидів за марками, Таня займалася перев’язками, а Макнамара сидів на ланцюгу в комірці.

– Треба лікаря, – сказала Таня.

– Так, – не відриваючись від марок, сказав Руді. – Але ці думки треба облишити, нічого не вдієш. Лікар приведе міліцію.

Таня глянула на нього темними синіми очима. Потім на візерунчасте скло.

– Треба лікаря, – повторила вона.

Руді налив повну чарку рому і випив за один раз, потім сказав:

– Я знаю одного. Але певності, що й цей мовчатиме, нема ніякої.

Таня поставила перед собою порожню улюблену блакитну, з морозом, попільничку, закурила, і Руді побачив, як тремтять кінчики її пальців.

– Скажи, – почав Руді, – для чого ти його пустила? Ти знала, що лізти до банку – це безглуздя.

– Ще нічого не закінчилося, – відповіла Таня. Помовчала, затягнулася глибоко димом і додала: – Я люблю його. Я нічого не могла вдіяти.

– Жінки, – сказав Руді й налив собі рому.

Таня закурила сигарету і подивилася на птахів. Зараз Руді розумів, що її нічим не переконати. Він утомлено провів її поглядом, і йому стало холодно. День пройшов, і Таня заплющила очі, значить, усе верталось у старе русло.

Минуло три дні. Дощ змінювався сніговою січкою, місто потроху оживало після свят. Приїхав лікар, витягнув кулю з Боба і, нічого не сказавши, поїхав. Грошей не взяв. Таня тільки подивилася на Руді, й більше нічого. Ще через три дні Петро Накопич зайшов до антикварного магазину, саме тоді, коли Руді, Таня і Макнамара сиділи в зимовому саду і пили чай. Терпкий запах бергамоту стояв у будинку. Петро Накопич потягнув ніздрями, відімкнув кімнату на другому поверсі й підійшов до ліжка, на якому лежав Боб.

– Привіт, – сказав він.

– Ти хто, мать твою, такий? – вилаявся Боб, зводячись на лікті.

– Я прийшов забрати Таню, – сказав детектив і миролюбно усміхнувся.

– А ось на – викуси, – огризнувся Боб, але вийшло у нього це не дуже переконливо.

– Ні. Їй треба додому, – повторив детектив.

Боб ще більше звівся на лікті, подивився у добродушні очі детектива.

– Це кінець? – запитав він.

– Так. Врятуй її.

Боб прикусив губу, кивнув ствердно головою і відкинувся назад.

– Коли?

– Сьогодні ввечері. О сьомій по вас прийдуть, – сказав детектив. – Мені дійсно шкода.

– Та пішов ти, – Боб знову звівся на ліктях, додав швидко: – Сьогодні я відішлю її до супермаркету. – Йому важко було говорити, і він заплющив очі. – Це той супермаркет, біля залізниці, знаєш?

– Так, – детектив кивнув головою, нап’яв мокрого картуза і вийшов.

Рівно о сьомій спецназ вивалив вікна і двері у хиткій антикварній лавці. Репетуючи, вони розсипалися кімнатами, гупаючи і ламаючи підошвами порцеляну, дерев’яні статуетки. Руді звалили на підлогу. Підійшов офіцер і вистрелив йому в потилицю. Потім офіцер піднявся на другий поверх. Боб спав. Офіцер розбудив його і запитав:

– Так це ти Боб Павук?

– Павук? – глузливо перепитав Боб. – Ну й придумають…

Офіцер вистрелив і вибив йому око. Боб зателіпався, зсунувся з ліжка і поповз, але уткнувся головою в стіну. І тут він завив. Тихо, так, наче людина хоче заплакати, але з рота йдуть згустки крові. Офіцер зробив крок назад і тричі вистрелив. Але Боб не затихав. Тоді офіцер підійшов і вистрелив упритул, прямо в голову. Розвернувся і вийшов. Крізь вибите скло виднілися птахи, літак, світили яскравим світлом ліхтарі.

– Мороз, – сказав офіцер, бридливо дивлячись, як підлогою тягнуть закривавлений труп Макнамари.

Наступного дня сріблястий літак поклав хмари на крило і взяв курс на Швейцарію. Так вивозили Таню. Вона сиділа біля самого вікна, між двох охоронців, а батько з матір’ю сиділи через чотири ряди. Таня заплющила очі й більше не відкривала. Вона впала в кому і померла, не долетівши до місця призначення. Поховали її в Лозанні.

21 жовтня 2005 року, Київ