Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Чим можемо служити? – запитала вона, не відводячи синіх очей від теплих і карих Макнамари.

– Запитай у свого друга, – сказав Макнамара і безтурботно хихикнув.

– Прийде час – запитаю, – сказала вона, витягла сигарету з пачки і почекала, коли Макнамара піднесе запальничку. Вона виклично пустила пучок синього диму йому в обличчя.

– Дитинко, у тебе в очах пекло. Ніколи не бачив таких гарних очей. – Макнамара, здавалось, ухилився від розмови, наголосивши на словах «таких гарних очей», відчуваючи, як Танька пересмикнулася, мов натягнута линва. Боб за столом відчув себе ніяково. Він пошукав допомоги поглядом у Тані, як це робив раніш, але нічого, окрім чорнильної ночі, там не знайшов. У таких випадках вурки вдаються до удаваного гніву, тягнуться до ножа або пістолета. Боб лише стенув плечима, вірніше, лівим, котре було вище за праве, напевне, зробив про себе висновок і нахабно, з глумливою посмішкою подивився на Макнамару.

– До чого тут я, Макнамара?

У голові Боба атоми розбивалися простіше: жінки є, жінки роздягаються, жінки віддаються. Це зовсім не говорило про його тваринячу натуру. Це, швидше, був звірячий інстинкт міста, що билося за вікном чорним пульсом, змінюючи одну картинку на іншу.

– Я приб’ю тебе, козел, якщо ти її зачепиш.

Макнамара засміявся знову, витягнув пачку жовтого «Кемела», підкурив, а потім простягнув пачку льодяників Бобу. Макнамара сказав, не перестаючи зачудовано дивитися на Таню:

– Вам варто вийти на вулицю і подивитися на столики «Конвалії».

– Що я і зроблю, – відповів старий клоун, вийшов і невдовзі повернувся.

– Саме так і є, він навів мусорів, – сказав Руді й потягнувся до пляшки «Бонакви».

Макнамара застережливо виставив руку.

– Ти не жилець, – сказав Руді.

– Дідуган, не бери на понт. Ти і мухи в житті не скривдив, – засміявся дитячим сміхом Макнамара. – У мене ділова пропозиція.

Усі троє сиділи під скісними синіми променями, місто гудроном котило автомобілі, а Таня зараз думала, як утекти з цим чоловіком, який називався Макнамарою, світ за очі, а потім тихої ночі повернутися в тепле ліжко до Боба.

– Це ти навів фараонів? – запитала Таня.

– Звісно, ні, – спокійно, розкурюючи куцу сигаретку, відповів Макнамара. – Я слідкую за ним ось уже три місяці. Це твій батько, Таню, твій батько не полишає тупої думки, що тебе віднайде.

– Бля, а чому не менти?

– Не знаю, – сказав Макнамара. – Видно, він знає щось таке, чого не варто знати органам.

– Говори, – сказав Боб, – та не забалакуйся, красунчику.

– Хе, – сказав Макнамара.

– Що таке «хе», Макнамара? – визвірився Боб, і все його тіло по-мавпячому засмикалося. – Ти хочеш повернутися додому? Тоді говори, що у тебе в голові.

– Я хочу поговорити про холодильники, – чітко вимовив Макнамара, дивлячись, як обличчя дівчини накрило непідробне здивування. Він щедро подякував подумки молодості і продовжував усміхнено дивитися на Таню.

– Роз’ясни, – сказав Боб.

Таня різким рухом наказала йому мовчати – несподівана симпатія змінилась у неї дикою злістю.

– Ти хочеш сказати, що знаєш більше, ніж я у своєму домі, Макнамара? – проказала вона, а очі у неї були холодні, аж сизі.

– Саме це я і хочу сказати, – Макнамара солоденько усміхнувся.

На цьому все і закінчилося.

– Як знаєш, – Руді помацав кишеню піджака, де лежали сигарети «ля Ісла», і тільки тоді заспокоївся.

– Запізнюється служниця. Я ще хочу кави, – сказала спокійним і рівним голосом Таня. Вона встала і вийшла.

Чоловіки лишилися самі. За вікном шумно котилося місто, а в зимовому саду тріскотіли два папуги, дзюркотіла водичка з ротів голих хвостатих русалок. Таня повернулась і тикнула блискучий ствол сорок п’ятого калібру в потилицю Макнамари.

– Ти не той чоловік, що нам потрібен, – сказала Таня. За вікнами вуркотів прихований гнів міста. Макнамара, видно, мало чекав на подібне. Він зблід, і тільки тепер Таня відчула його запахи, противні, наче у тварини.

– От і все, – сказала вона і натисла на курок. Але пострілу не було. Таня звела курок ще раз.

– До чого тут я і Боб, Макнамара? Тебе навряд чи шукатимуть, тим паче тут.

– Перестань, Танюша, – спокійно сказав Боб, витягуючи руки, наче намагаючись спіймати кулю.

Тетяна видихнула й опустила важкий пістолет, що відливав нікелем.

– Оце так да, – протягнув Макнамара. – Цього найменше чекав.

– Воно завжди так, – старий клоун попорпався у кишені й роздратовано витягнув пачку сигарет, кинувши її на столик.