Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– А ви думали! А ви думали! А ви думали! Здорово я вас розіграв… – Він просто котився зо сміху.

Барон Мітро колошматив по плечах водія, який гнав «тойоту» щодуху, кидаючи у виярки та вибалки. Корейці уперто наздоганяли. Барон Мітро охрип від крику в сотовий, а рука в нього заболіла від ударів по голові та інших органах водія. Але «тойота» швидше від того не рухалась. Уперті БМВ, наче хорти, йшли по сліду, сідали на хвоста. Частина охорони сиділа по різних відділках. У його таборі лишилися одні жінки, діти, старі та каліки. Барон Мітро викликав привидів, тобто людей, яких не існувало. Єдиним чоловіком був кілер. Нещасливий атентатник стояв на колінах під продувним теплим вітром, загрожуючи своєму здоров’ю не тільки нежитем, а й кулею із «стєчкіна». Машина хитро зробила коло навколо велетенської, білої вночі, купи смітників, підрізала дві «беемвушки» перед самим носом і вискочила знову в місто, майже у кількох метрах від японського ресторану, що спокійно горів тихими вогнями, блимав гірляндами. «Тойота» підскочила на трамвайних коліях, що хижо визвірилися десятками жовтих язичків, боком жбурнувши пару бомжів з картонками на скляну стійку магазину. І Мітро наказав зупинитися.

– Стій! Стій! – закричав барон.

Його розкритий, майже чорний, рот з масивними рядами золотих зубів ковтнув повітря. І світ поповз, як спалена проектором кіноплівка. Слідак на даху натягував новобранців. За півгодини вони гуртом так-сяк поставили станковий іспанський кулемет, той, що із здоровенними, великокаліберними значить, патронами. Спокій і врівноваженість не полишали командира. Нарешті вони впоралися. Мітро вискочив під каскад міських вогнів, тримаючи на хвості корейські «беемвушки». Ніхто з присутніх громадян оком не повів, непізня пора, рання весна чи осінь киянами зустрічаються радо, але по-різному, і тут – гриб вогню. Барон побачив прекрасний бутон вогню, і капот на «тойоті» став дибки. Перша «беемвушка» підскочила, перевернулась у повітрі, стала на колеса і в’їхала у стіну аптеки. Літня і молода жінки підлетіли у повітрі й ще літали там, коли черга з даху розрізала навпіл «тойоту» і жовто-чорний грибок освітив просвітлені від теплого вологого вітру ніжного вечора обличчя безтурботних громадян. Залишки Мітро і водія хаотично заляпали об дахи магазинів. Кулемет продовжував косити паркани, задрипані «копійки», кабріолети, трамваї, магазинчики випльовували вікна, наче насіння. Крива пострілів звузилася і порізала у чотири дуги другу корейську «беемвуху». Людей змітало, наче мокрою ганчіркою. Червоноокий терорист видав радісний індіанський крик з горлянки, коли побачив, як вилітає автобус із міліцейським спецназом. Він уміло скерував вогонь, і автобус не прибув до місця призначення, а заїхав на тротуар і став перед кінотеатром. Менти вискакували з вікон і дірок, падали на пузо і стріляли невідомо куди. Нарешті вони розтягнулися, і хтось закричав у мегафон:

– Панове терористи, здавайтеся! Ви оточені!

У відповідь кулемет видав чергову порцію вогню. Міліція теж відповіла нищівним вогнем, але безрезультатно. Тут варто було поговорити про зручність архітектури вісімнадцятого століття, але, самі розумієте, ні до чого. Великокаліберний кулемет відбивав бажання.

Детектив стояв за двадцять метрів від подій і акуратно занотовував усе до блокнота. Петро Накопич виводив дбайливо букви і літери, думки він свої мудро шифрував. Його сизий погляд, темний під чорними окулярами, провів уявну лінію по краю даху. Він задоволено загудів животом. Стояв пан Рафа на повен зріст, виставивши праву ногу і витягнувши руку з пістолетом, поливаючи тріскучу ніч свинцем. Поруч з ним пан Хачос валив по вітринах, бив асфальт, кришив граніт на кінотеатрі з автомата Калашникова, а недалеко, сховавшись за віддушиною для повітровідбірника, примостився циганський атентатник, який пуляв просто у білий світ. Слідак сидів за бронею, пускав короткі черги, зрізаючи дерева, як траву, і поодиноких розтяп. Петро Накопич із задоволенням відзначив, що Таньки там не було. Можливо, мертва, так, можливо, але саме серед цих героїв її не було. Петро Накопич потягнув густе повітря, просякле порохом, синіми короткими, як обірваний серпантин, димками, що витягувалися в одну нитку, наче птахи, які тягнули заблудлі душі до пекла. Почали вибухати туалетним глухим звуком ліхтарі. А Петро Накопич боявся темряви не менше, ніж дня.

Тому він виковзнув з кабіни і подався проїдати аванс у першу-ліпшу кафешку, з молодими рожевощокими офіціантками з блискучими очима.