Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Я, – пан Хачос тикнув себе пальцем у груди, але не виніс земного тяжіння і посунув носом дзеркальною підлогою.

– Я – Рафа, – пан Рафа провів довгим дитячим поглядом свого кента.

– Ну, і що ви знаєте, га? Ану злазь на цирла, – загудів Митрофан Гастонович і тикнув сигару в рота. Зараз у нього було дві сигари. Так магнат нагадував пузатий крейсер на рейді.

– У пана Хачоса там зв’язки, – пан Рафа закотив очі під лоба і тикнув пальцем у небо.

Магнат, не витримавши навіть однієї думки, що є хтось вище за нього, захлинувся:

– Ублюдки! Жопи на німецький хрест порву! – заверещав пан нафтовий магнат і упав на задницю. Це була вихідна точка остаточного падіння, від якої вони попрямували в лапи закону й отаборилися у Лук’янівській мавпярні.

Саме лукавий лук’янівський полудень заморгував за стіни вулиці Артема, наче старий бродяга, лишаючи надовго стояти золоті скрижалі сонця у щілині між будинками. Таня оминула увагою японський ресторан, де гурманствував циганський барон Мітро й у вікно бачив підозріло знайому фігуру. Таня йшла синіми трамвайними коліями, минула крихітну будочку для продажу хліба і зачудовано закліпала своїми очиськами на справжнісінький гадючник, генделик, ригалівку тощо; будинок, у якому був цей заклад, нахабно і царствено стояв на узвишші.

На самій верхівці заводу стіни вималювано у колір концентрату киселю; чоловік з гвинтарем у вічко прицілу ловив самотню постать, яка плуталася між людьми незграбною лялькою. Це Боб. Безпристрасні скляні очі кілера виловлювали хлопця з окропу людської олії. Місце кілер вибрав не дуже вдале, але достатньо безпечне для нього. А Таня, обійнята димами і випарами гадючника, зачаровано підняла ногу на першу сходинку. Кілер подув на пальці, стиснуті в кулак, паскудна звичка, якщо зважити, що стояла теплінь. Голод нудно і гірко гуляв її шлунком. Було самотньо. Вперта вдача і чудова невідомість крутилися у кожній частині її тіла. Таня збуджувалася все більше і більше. Голод Боба був інакшого вигляду: йому хотілося жерти, а в кишені лежало тільки дві порвані гривні. Тож бідний спускається у клоаку через злидні, а заможний – від іншої нужди. Боб для кілера видався явно невдалою мішенню: хлопець несподівано ртуттю вивернувся між центнерною тіткою і пішов легко синіми трамвайними коліями. Кілер відкопилив губу і сказав щось плутаною говіркою, витягнув сотового і вимовив:

– Я його втратив.

Барон Мітро потягував саке, пропускаючи у своїй хаворізці ще одну порцію суші. Суші він не любив, але це було дуже модно, а Мітро знав багато заможних людей, які їли саме цю страву, а не давилися вареною яловичиною, як його одноплемінники. Тут його мобільний пропищав віденський вальс. Мітро сидів і їв, потім засунув свою руку, схожу на граблі, до кишені піджака від Версаче і відповів:

– Алло.

– Я його втратив.

Мітро надпив саке. Облизав соковиті губи – губа об губу, – зламав паличку і прошипів:

– Ланцюги з ним?

– Не знаю. Він їх не носить.

– Дивні люди. Для чого красти, коли не носиш. Ти почекай.

– Ясно.

– І ти підстрель його, а не вбивай, – Мітро проковтнув саке.

– Добре.

Те, що побачила Таня, нагадувало її недавнє життя, коли вона годинами просиджувала біля домашнього кінотеатру. Тільки у перевернутому вигляді. Привабливість до чужого дарує гострі почуття, посередні, полишені змісту, але почуття. Тільки вона переступила поріг пивниці, як ясно зрозуміла, чого їй треба зараз. Теорія виникає миттєво, але практика шкутильгає з року в рік, до самої могили. Вона цього ще не знала. Але той, хто повинен був її навчити, зайшов одразу за нею, і якби вона була трохи дорослішою, то відчула б його спиною. А так вона стала за круглого, з засаленою цератою, але вільного, столика, діловито поставивши лікті, затягнуті в піджачок. Боб відразу піймав її боковим зором і вів до тих пір, доки не зупинився перед Альбіною Клеопатрівною, барменшею і хазяйкою цього гадючника. Він замовив спочатку одне пиво, потім глянув на Тетяну і замовив ще тарілку нарізаного сиру. Альбіна Клеопатрівна, огрядна подільська перекупка, щедро відпустила Бобу в борг, знаючи, що за ним не стане, та й просто вона його поважала. Але Бобу треба було поспішати назустріч своїй долі, принаймні так йому видавалося. До столика Тетяни посунув хлопець, у безрукавці, з рогом-ґулею зліва на черепі, з екзотично розвернутим афроамериканським носом, і звали його Лабус. Його голова, чудо природи, приязно усміхалася в промаслений простір щербатими зубами. Одна золота фікса горіла романтичним блиском, як у вурок кінця шістдесятих. Лабус носив звання дрібного вуличного сутенера, що їх у народі називають котами. Пан Рафа і пан Хачос ділили останнього хабчика, коли їх потягнули на допит. Такого з ними зроду не траплялось, і вони запротестували.