Олесь Ульяненко - Ангели помсти

Море, як і забагато пристрасті, обридає, вирішила мама Еріка і потягнула доцю до міста. Батько репетував, пускав піну, говорив, що це необхідно для доньчиної голови. Але Еріка добре знала, що треба. Місто справді шокувало Таню. Вона, бідолаха, злягла від надміру фантазій і одного гожого дня надумала просто втекти. Лікарі пововтузилися біля неї, заглядаючи, куди потрібно і ні, дівчина-бо була гарною, і не просто, а щось у ній проступило таке, що заставляло шалено битися серце. Вона зараз виглядала як вроджена спокусниця. Не шльондра, не великосвітська безколірна міль, а жінка, котра може багато наобіцяти одним поглядом, а потім послати до біса. Таня ясно це розуміла.

І Таня пішла у світ чи світ за очі, поклавши до кумедного рюкзака кольтяру сорок п’ятого калібру, пачку патронів, чотири тугі пачки доларів. З цим вона вийшла на вулицю. Теплий вітер приємно подув в обличчя. Вона похитнулась – і незнайомий чоловік підхопив її під лікоть. Таня здивовано глянула на нього, таємниче і спокусливо усміхнулась і пішла теплим вигрітим містом. Вона йшла, як завойовник, полишаючи знайомий до сміттєвих урн район. Упевненість росла з кожним зробленим кроком. Потім був розхитаний подільський трамвай, де густі запахи цього дня змішалися з ветхозавітними: терпким часником, солодкою яловичиною, галушками і ще чимось. За вікнами трамваїв видавалося затісно, але не так затишно, як удома. Будинки, здавалося, стояли поруч, терлися один об одного, і це її захоплювало. Вона вийшла на Лук’янівці. Це місце нагадувало роз’їзну залізничну станцію. Але основне – тут було багато мужиків, з міцними ногами, крутими плечима. Пропахлі гірким потом і горілкою, вони якось не вписувались у її пробиту кулею голівку, тільки хтивість очей напускала на них тваринного тепла. Шрами на її голові давно зарубцювалися: їх зачистили косметологи, лише на лобі невелика цяточка, наче в індуски. Ця пляма, коли падала тінь, дійсно виглядала не дуже приємно, ніби хтось на небі пожартував: гарне обличчя дівчини виглядало мертвим, з діркою в лобі. Біля ринку Таня з подивом спостерігала за людьми, як за прибульцями з пекла, які мацали руками помаранчі, червоні яблука джонатан, зелені пучки цибулі, а велетенські пучки салату здивували її ще більше. Ми не описуємо гастроестетські смаки Танечки, а просто підходимо до того моменту, коли підшлункова залоза просить їсти, пускаючи гіркі соки організмом.

Такий же голод відправив і Боба від проспекту Перемоги, примусив повернути на Гоголівську, де він мало не з півгодини втішався старовинними особняками, вершиною його уяви про столицю, і, як молоде лоша, подався нагору, в напрямку Артема, під’юджений голодом, втечею і всім разом. У японському ресторані циганський барон проковтнув масними губами останній шматок суші, сьорбнув помаранчевого соку, «справжній напій для мужчин», і зачудовано подивився на світ. Мама Еріка в цей час лежала на шовкових простирадлах, сама у синій шовковій сорочці чоловічого крою, так, щоб було видно її міцні хлопчачі ноги; над нею схилився жагучий брюнет, з модною триденною щетиною, вологими очима гомосексуаліста, сам зляканий таким поворотом подій, і поїв смердючою рідиною Еріку з простого готельного слоїка, чого вона, звісно, стерпіти аж ніяк не могла. Еріка надувала губи, мов бурундук, фиркала: «Тобі ж було сказано, пуся, принести гарну чашечку…» – «Я лиш встиг, золотце, принести простирадла». Мама Еріка займала цілий поверх готелю зі своїм коханцем і прихильником мистецтва Леонардом Валєвскі. Копією того самого. Приємна спадковість. Так вибудовується генеалогія. Лео, витончений поціновувач східної кухні… У той же час Петро Накопич, голова детективного агентства, облизував рештки ліверної ковбаси зі сковорідки, мирно трусив черевом, що горизонтально піднімало зелену формену сорочку, в якій він, видавалося, і народився. Його погляд, відсутній і блаженний, сизого, майже білого, як у переляканого, кольору. Буде помилково вдаватися у подробиці того погляду, що прозирав Софіївську площу з висоти мансарди будинку за номером 44 на голубів, які кублилися на сонячній плямі перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Ковбаса – предмет матеріальний, а тому він мучився її відсутністю. Але тут парку тишу покрило совєцьке рокотіння чорного телефону. Диктина, до якої телефон був нездарно прицвяшений, вібрувала і видавала гуркіт щонайменше на кілька децибелів більше норми людського існування. Петро Накопич не вставав, чекаючи, коли генріка в його домі закінчиться, але так і не дочекався. Дзвонили детективу не часто, а тому він звівся на ноги і зволив пройти двометровий простір до диктини з наліпленими вгорі білими папірцями телефонів.