Олесь Ульяненко - Ангели помсти

Червоноокий слідчий вивів пана Хачоса і пана Рафу на плаский дах покинутого заводу. Обох добродіїв кумарило, вони видавлювали із себе слова, але холоднокровний альбінос від закону поставив їх на коліна. Він сказав, наставляючи пістолет на їхні бриті, в жовтих прищах потилиці:

– Говоріть, де склад зі зброєю?

Пан Рафа захникав:

– Кого тобі треба? У мене крутий батько.

– У мене крутіший, – спокійно сказав пан Хачос. – Давай домовимося.

– Зараз я вам проб’ю довбешки, – слідчий блиснув червоними очима проти підсліпуватого ліхтаря.

– Ми не терористи. Ти шо, придурок?

– Першого – довгоносого, – невідомо для кого сказав альбінос.

Нещасливий циганський атентатник висунув голову. Недремне око закону ловко піймало простір.

– А, спільник, руки за голову і приєднуйся.

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах обличчями до густих, як гній, вогнів міста, що відливало зеленим, жовтим і синім. І, напевне, ці фарби їм видавалися найкращими у світі.

Чорний колодязь сколихнув у Тані десятки почуттів, наче вона знову повернулась у казку свого сліпучого і таємничого дитинства. Таня зрозуміла, що вони в безпеці. Боб повільно спускався з дівчиною, доки не дістався дна.

– Як ти? – знову запитав він, але дівчина мовчала, намагаючись розгледіти щось навколо.

– Тут так класно, – нарешті сказала вона. – Таки варто було тікати.

– Якби ми не втекли, то ти б обслуговувала зараз цілий циганський табір або нігерський блошатник, – сказав Боб.

– Це ще цікавіше, – відповіла Таня.

– Ти що, ідіотка?

– А хто тебе просив бити кухлем по голові того милого хлопчину?! – істерично верескнула дівчина.

– Бля, ти нічого не розумієш? Не пам’ятаєш? Чи я поїхав? Ти – Рудківська?

Таня з подиву кашлянула, але нічого не сказала, лише ображено сопіла носом. Боб креснув запальничкою і роздивився навколо. Нарешті він намацав вогником ще один люк, котрий виводив до закинутого заводу. Він спробував його відсунути, але люк приіржавів. Боб сплюнув і подивився на кошлаті павуки зірок в ободі каналізаційного люка.

– Здорово ми вляпалися, – сказав він.

Таня підпалила запальничку, огляділася навколо, загасила, і він почув її холодний, наче прибитий кригою, голос:

– Не бійся, тут є вихід.

– Звідки ти знаєш?

– А як ти відмикаєш замки і лазиш, як вуж між щілинами, – спокійно відповіла вона на це і знову креснула запальничкою.

Таня побачила його усмішку, й нічого більше чомусь їй не хотілося. Вона нахилила голову і поцілувала його у щоку. До цього у Боба були лише одні бляді. А цей невинний поцілунок виявився для нього вершиною всього, що він знав про той світ, до якого не належав.

– Ходімо, – сказала Таня.

Нещасливий атентатник, пан Рафа, пан Хачос стояли на колінах, продуті падлючим вітром, і кожен думав, що йому прийшов кінець. Атентатник думав про теплий сніданок і гамір у таборі; пан Рафа – як на Покрову його возили до баби у село, а там ставили на стільчика – і він тягнув «Камаринську»; один пан Хачос цинічно підраховував, скільки пропаде у загашнику товару. До всіх приходила мисля. Не найкраща, що приходить перед смертю. Нарешті пророкотів голос слідчого:

– З кого першого розпочинати?

Несподівано знайшовся пан Хачос, подумавши, що зараз чи потім, але відправлятися до своїх братів по голці все одно доведеться, тому він сказав:

– Слухай, сраний альбінос…

Слідак огрів його по вуху, але пан Хачос вправно став на позицію.

– Виблядки, я вас перестріляю без останнього слова на сповідь. Шо, круті? Хе-хе, – заводився він.

Пан Хачос вирішив продовжувати:

– Слухай, я зараз посовітуюсь з пацанами. Я сам не проти, шоб здатися, зрозумів, тільки опусти шмалер.

Слідак задумався, відійшов на кілька кроків і спитав:

– Хто з вас, суки, ноги не мив?

Атентатник, пан Рафа, пан Хачос по черзі перезирнулися.

Всі зійшлися на циганському кілері.

– Це він, – сказав пан Рафа.

– Так, – підтвердив пан Хачос.

– Його я заганашу першого, – спокійно сказав слідак.

– Тоді ми тобі нічого не розповімо, – сказав пан Рафа.

– А я знаю, що ви брешете. Бо головний мозковий центр тероризму – це я, – заявив слідак.

Глуха тиша, перервана соплищами легень, круглий місяць на гудроні, теплий вітер і життя – ось що почули і побачили нещасні заручники шибонутого в голову слідака. Циган повільно обернув голову, витер тильною рукою заслинені губи і вимовив:

– Так ти наш, брат.

Слідак підстрибнув і зареготав, наче вампір на місяць: