Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

– Я йду вниз, – сказав Ратибор Астерію, – а ти триматимеш смолоскип.

Ратибор одягнув шкіряний одяг, високі чоботи на шнурках і рукавиці, що захищали руки до ліктів. Обличчя він теж прикрив тонкою срібною сіткою. Такі сітки багаті арабки одягали влітку замість задушливої чадри. В одну руку він узяв смолоскип, у другу – Магрібського меча. Ще два смолоскипи приторочив до пояса, поряд із лікарськими знаряддями.

У лаз опустили мотузяну драбину, і Ратибор вирушив на пошуки Заповіту Єремії. Біля лазу гадюки йому не зустрілись; під ногами хлюпала гнила вода, стіни вкривав чорний слиз. Тримаючи перед собою меч, учень Мелхиседека рушив коридором. Підземний тунель виявився довгим. Повітря у ньому було прохолодне, і Ратибор із здивуванням відчув протяг: схованка мала другий вихід назовні.

Він пройшов тридцять кроків і побачив першу змію. Величезна гадюка підвела пласку голову назустріч світлу. Ратибор подражнив її смолоскипом; змія кинулася на нього, отруйні зуби вчепились у шкіряну рукавицю вище зап’ястя.

Блиснув метал, і розрубана навпіл гадюка впала у мокру темряву. Ратибор зауважив, що довжина її перевищувала шість ліктів.

Ще одна змія втекла від нього. Але третя гадина виявилася сміливішою. Це була стара чорно-жовта плямиста потвора заввишки з три людські зрости. Вона кинулась на прибульця з невідпорною люттю істоти, що звикла вбивати всіх на своєму шляху, вибила з його руки смолоскип і збила з ніг. Він упав у смердючу калюжу і відбивався від чудовиська в непроглядному мороці. Ратибор відчув, як зуби змії вп’ялися в срібну сітку – невидима потвора сичала перед його очима. Він ударив мечем у те сичання – і воно щезло. Дуже довго він розпалював другого смолоскипа, а запаливши, побачив перед собою позеленілі мідні ґрати. Від удару ногою вони впали.

Ратибор увійшов до кам’яного склепу кубічної форми. Вузьке вікно під стелею пропускало у склеп червоне присмеркове світло. Посередині стояла бронзова статуя Кадеш заввишки зо три лікті. Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев’яний кивотик. Він підняв його й відчинив.

У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту. Ратибор подумки прочитав молитву, вставив смолоскип у мідний держак на стіні склепу, зняв рукавиці і, тамуючи дріж, двома руками обережно розгорнув манускрипт. Пергамент був крихкий і вологий; його вкрили жовто-зелені плями плісняви. Ратибор спробував стерти огидне моховиння, але від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст…

Із кивотиком у руці Ратибор вийшов з храму Кадеш і відчув, що смертельно стомився. Він сів на сходи, Астерій вмостився поряд і все дивився в обличчя Габірові: він не розумів, чому мандрівний мудрець такий засмучений. «Напевно, грабіжники забрали все золото ще до нас», – думав хлопець. Учневі Мелхиседека здавалося, що на порозі його свідомості стоїть нове видіння. Він поглянув на східний небосхил, де вставав у всій красі Перлинового Лімесу [118] Перлиновий Лімес – три зірки Поясу Оріона. мисливець Оріон. Благодатна прохолода линула від Нілу на захід – у пустелю, і незліченне птаство сунуло туди слідом за багряним сонячним диском. Знайомий неспокій огорнув його єство, і згадалася далека ніч у Желянській виті під Києвом, коли він уперше переступив межу сущих речей і в місячному сяйві отримав об’явлення.

Але видіння не перейшло кордонів його душі. Воно злилося із згасаючим сонцем, і присмеркові відчуття увійшли в роздуми Ратибора, одягнуті у гіркі шати підсумків.

Він уявив себе малою рухливою річчю Простору – шаховою фігурою, яку Промисел пересуває теренами вселенської шахівниці. В уяві його виник велетенський Хрест Мандрів, що західним кінцем упирався у Желянську вить, північним досягав буртаських боліт, південним – ущелини Харра, а східний змочував у воді Білого озера. А Ітхель стояв у центрі Хреста Мандрів, і вода в Печері Чорної Риби була срібно-спокійна, як Вічність обидвох ойкумен.

Він зрозумів, що гра Знаками Сущого виявилася невдалою. Обрані, що свято вірили в Знаки, прорахувались. Вічність, котра мудріша за жерців усіх храмів Землі, стерла пліснявою Знаки, яким передбачалося безсмертя. Він відчув убогість Знаків болем серця, як закоханий відчуває зраду коханої істоти. І в присмерковому напіввидінні він побачив, як повз нього проходять у безодню легіони Знаків, сумних від свого безсилля. Літери грецькі, арабські, арамейські, іудейські, латинські йшли до чорного небесного провалля. Повзли, перебираючи променями, Зірки, Трикутники, Свастики, крокували кутасті руни. А за ними линув сірий, чорний, червоний потік Знаків, зовсім химерних, зачинених і диких; і не було Числа тим приреченим витворам людським; і зорі Оріона дивувались їхньому могутньому безсиллю; і Ворог радів тому походові, бо вмів обертати мудрість і дикість Знаків на користь собі.