Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Болотяне птаство з вереском здійнялося на гранітні скелі. Великий чорно-білий чекан примостився неподалік від Ратибора і дивився на нього здивованим оком. Зграї ластівок пообліплювали портал святилища. Їхні кігтики шкребли щербатий камінь, і дрібний пил жовтою цівкою падав на голову Ратиборові; той не помічав цього.

Замулений потік зсунув уламки гранітних плит і впав на зарості папірусу й очерету. Радісно схлипнула, вітаючи праматірну стихію, болотяна багва. Швидка рука Батька-Нілу дотягнулась-таки живлячим доторком до свого заблуканого творіння і щедро відлила у гранітну чашу дорогоцінної мулистої вологи. Потоки впали на розпечені сонцем червоні брили, і смердюча пара здійнялася блідими стовпами у небо. Над долиною Харра встала веселка.

За півгодини найвищі стеблини очерету щезли під шаром брудної води. Тисячі плазуючих і стрибаючих болотяних створінь тікали від повені зсувами і розпадинами стрімких скель. Птахи падали у піке на них і злітали до скелястих верхівок із чималою здобиччю. Із заходу, з боку пустелі, до Харра посунули нові легіони птаства. Плескіт повені й пташиний гомін заполонили поділ.

Вода НАПОВНЮВАЛА прадавнє Священне озеро богині Кадеш.

«Ось він – «нун», – подумав Габір-Ратибор. – Прийшов час НАПОВНЕННЯ та ВИПОВНЕННЯ!»

Він уважно оглянув сходи, що вели до брами-трапеції, і нижні плити контрфорсів порталу. В одному з блоків західного контрфорса він знайшов круглий отвір, у який вільно проходила рука. Отвір був на шість ліктів нижче за браму, й вода ось-ось мала піднятися до нього. Ратибор вирішив чекати.

Коли сонячний диск сів на західні скелі Харра, вода дісталась до отвору. Ратибор мечем зчистив із нього закам’янілий мул, і вода з утробним схлипом полинула у підземелля.

Учень Мелхиседека впав на коліна і заспівав таємний гімн Шехіні:

Доки він співав гімн, вода досягла півдіаметра отвору, і Габір-Ратибор почув у кам’яній товщі контрфорса глухий скрегіт, немов запрацював давній потужний механізм, розбуджений виром вод.

Кричали птахи, хлюпотіла вода, і час від часу з-під гранітних блоків просотувався звук надії – скрегіт. Ратибор чекав; так чекає виплекану здобич мисливець, так містик завмирає у передчутті об’явлення, так наступник трону вислуховує цинічну формулу наступництва: король помер, хай живе король! Учневі Мелхиседека здавалося, що сюди, в запустіння Харра, прийшов з астральних кресів безсмертний дух мудрого сина Левія, що стоять обабіч нього стовпами Завіту Єремія і Варух, і сотні Обраних, що передали Обраність свою в заступництво майбутнім вікам…

Скрегіт став ритмічним – здавалось, у підземеллі святилища оберталось водяне колесо. Але ззовні нічого не змінилося. Ратибор зрозумів: механізм, що відкриває таємницю храму, готовий до дії – Час Виповнення прийшов, – але відкриває схованку таємничий ключ. І ключ цей – друге слово «кадеш».

«“Кадеш” – це оаза, де Мойсей видобував зі скелі воду», – згадав він слова Антонія. – «Знак “кадешу” – вода зі скелі», – вирішив Ратибор і ввійшов у браму-трапецію. Від хвилювання він не відразу опорядився з кресалом: кремінь вломився на залізній штабці. З п’ятого чи шостого разу просушений мох усмоктав червону іскру – спалахнуло полум’я. Він запалив смолоскип, найбільший із трьох прилаштованих, і рушив уздовж західної стіни вітальної зали, прислухаючись, чи не дзюрчить струмок «зі скелі».

Тисячолітня суха тиша панувала у храмі богині Кадеш. Учень Мелхиседека обстежив вітальну залу, кімнати священних блудниць, залу підношень, кімнату верховного жерця – знаку не було. У вівтарі Ратибор почув шум води. Звук линув з-під підлоги.