Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— Який? — Вітя тримався спокійно.

— Оцей, блядь! — Вова зняв із вішака піджак Стародуба, помахав ним.

— Це мій піджак. І я його туди не чіпляв, — Стародуб далі не підвищував голосу. — Там вішалки нема. Може, він упав і хтось його з підлоги підняв. Останнім із роздягальні виходив Макака. Це я бачив. Перед ним — ти. Це я теж помітив.

— Мавпо, падав піджак? — Рудик навіть не дивився в мій бік.

— Не знаю, — більше нічого не придумалося.

— Ти, значить, не знаєш. Ага. Ти, значить, підняв оцей брудний піджак і повісив його зверху на мій?

Це вже мені зовсім не подобалося. За куртку чи пальто, скинуті на підлогу навіть випадково, вже викликали раз на раз, і хто намагався зіскочити з теми, того офіційно проголошували сцикуном. Те ж саме робили, якщо без дозволу перекладеш чи кинеш інші речі. Ясно, шапкою Зайця чи моїми кедами могли грати у футбол, а в підручнику Козоріза могли писати ручкою матюки, це нічого. Особисті речі таких, як Вова Рудик, вважалися недоторканними.

На моїх очах він це використовував. Я, звісно, не застукаю його, білішим буду, тільки діставати в голову зараз так само не входило в мої плани.

— Та не брав я нічого, Вов, — про вся випадок я позадкував до виходу. — Мені воно треба! Це він стрілки переводить, хіба не видно?

— Видно, — погодився Рудик, далі тримаючи піджак Стародуба за комір. — Кажеш, він валявся? Отак?

З усієї дурі Вова хряснув Вітьчин піджак об затоптану підлогу роздягальні, навіть копнув його ногою, наче ганчірку.

Стало зовсім тихо.

— Підніми.

— Сам підніми. Твій же піджак упав. Підніми і повісь нормально.

— Підніми. А то…

— Що «а то»?

— Я тебе, суко, замість піджака повішу.

— Давай, ризикни здоров'ям.

Насправді ми всі знали, чим ризикував Стародуб. Нікому його не було шкода, але мені, наприклад, чомусь хотілося, аби зараз Вітька начистив Вовці паяльник. І Стародуб не тягнув довго — Рудик раптом без усякого попередження отримав таку пиздюлину, від якої відлетів до стіни.

Утримавшись на ногах, староста класу кинувся в атаку, цілячись кулаком у підборіддя ворогу, й таки дістав — усі почули, як у тихій роздягальні клацнули Стародубові зуби. У відповідь той ударив ногою — тоді пацани саме так починали махатися. Вовка відскочив, перехопив ногу, та смикнути не встиг: Вітька рвонув її на себе, тепер противник не стримав рівновагу і загримів на підлогу мордою вниз. У останній момент Рудик виставив перед собою руки, впав на карачки, пружиною підскочив і перейшов у контратаку, молотячи кулаками перед собою та відтісняючи Стародуба в кут, де його можна було затиснути і змусити перейти до оборони.

Не знаю, чим би все це скінчилося, аби якогось хріна сюди не принесло фізрука. Відразу зорієнтувавшись, він схопив Рудика за плечі, відкинув його вбік, став між ним і Стародубом, гаркнув:

— На чорта ви всі дивитеся! Розтягнути не можете! Вас тут півтора десятки придурків! Арутюнов, я до тебе звертаюся!

— Та ми збиралися, — почав крутити той. — Стародуб сам винен, Вова його запитав…

— Нічого знати не хочу. Хто винен — не моя справа. Тільки ви що, самі не можете нормально останній тиждень разом довчитися? — він повернувся до Вітьки. — Я з тобою хіба не говорив на цю тему? Чи ти сам не знаєш? Наче не зовсім ще на голову хворий. Рудик, ти староста класу, поки що, в усякому разі. Є ж авторитет, якого чорта все це починати?

— Проїхали, — буркнув Вова. — Проїхали, все.

— Я змушений тут побути, поки ви перевдягаєтеся, — фізрук розвів руками і більше нічого не сказав, мовчки дивлячись, як Стародуб піднімає піджак, витрушує його, спокійно перевдягається, ховає подаровані труси в сумку. Він вийшов із роздягальні одним із перших. Я бачив його вже біля рукомийників: він змочував руку водою і намагався відчистити піджак.

Тоді мені здалося — все, проїхали, вони розібралися. Рудик відірвався за все, в тому числі — за баскетбол. Як виявилося дуже скоро, я помилився.

Наступним, третім уроком у той день, стояла біологія. Улюблений предмет Вови Рудика.

Я й без того вчителів наших не любив. А десь класу з п'ятого почав розуміти: особливо я їх ненавиджу щороку в самому кінці травня. Коли вже і так усе ясно з довбаними оцінками за рік.

Таким як ми, скажімо, стопудово «трійки» натягнуть. Особливо по закінченні восьмого класу. Про всіх інших так само зрозуміло. Не буває так, що на початку навчального року якісь довбак чи довбачка знали математику чи мову на «три», а до кінця року завдяки старанням наших прєподів набули знань аж до «четвірки», не кажучи вже про «п’ять балів». Дурний як був дурним, так дурним і залишиться. А розумний дурнішим не стане, хіба його Вова Рудик так по голові стукне від нема чого робити, що розум із тієї голови на хрін вилетить.