Євген Положій - Вежі мовчання

— Ні, сам. — Перетятько нарешті відірвався від чашки. — Люблю повозитися. Крім того, цей акт для мене у деякій мірі філософський.

— Як це?

— Я у такий спосіб відповідаю на одвічне запитання «Що робити?», яке озвучив першим, якщо пам’ятаєте, ще Чернишевський. Отож хтось із цікавих філософів, здається, Василь Розанов, так на нього згодом відповів: «Що робити? Улітку ягоди збирати й варення варити, а взимку його їсти!» От цю відповідь я й втілюю на практиці.

Рад посміхнувся. Це Перетятько цікаво завернув, у своєму стилі.

— А як ви практично відповідаєте на запитання «Хто винен?»?

— Отут я дотримуюсь винятково професійної етики, надаючи право покарання непричетних та нагородження невинних або навпаки суду. Яким би він не був. Ну,

ви в курсі діянь наших судів… Але сам нічого змінити не намагаюся, виходячи з тієї думки, що слова «добро» й «добриво» — одного кореня. Величезна прірва лежить, любий Родіоне Костянтиновичу, між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки. Як показали останні дні, я не з їхньої когорти, хоча все життя думав, що, якщо обставини потребуватимуть, то зможу. Чекав цієї миті, сподівався, що вона настане. Однак виявилося, що ні, не зможу, надто однозначно, надто прямо дивлюся на речі. Можливо, занадто раціонально. Адже велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна. Мізерність — ні, вона одноманітна й переконлива, вона може з однаково нікчемним успіхом битися спочатку за «червоних», потім за «білих», неважливо, за кого й за що. А є люди тихі, їх називають посередностями, вони раціональні й передбачувані, але на них тримається світ. Хоча вони й не здатні ризикнути, зробити вчинок або хоча б тільки спробувати — стрибнути через прірву…

— Або до Вежі…

— Куди?

— Вибачте, Юрію Олексійовичу, це я так, про своє…

— Лише справжня мудрість проста, прозора, переконлива — та її неможливо пояснити. Вона перебуває завжди десь поруч, але чомусь доступна так рідко,

як осяяння, як веселка після дощу, що очищає, та й то — не після кожного і за відповідних метеорологічних умов.

Перетятько поставив чашку на стіл і, звівши брови на лобі в кошлату смужку, почав перебирати папери. Адже треба щось робити. Хоча б щось…

З документами Островського вийшло — краще не придумаєш. Пообіцявши бабці-кульбабці п’ятдесят баксів, Рад уже через годину тримав два нещасливих папірці в руках. Він таки забув їх на квартирі, недбайливо залишив під диваном, але досвідчена стара курва добре знала, де заховані її додаткові нетрудові доходи: у важливих документах, коштовних годинниках, золотих сережках і каблучках, які частенько, поспішаючи покинути місце морального падіння, забували її клієнти. Не вагаючись, він спалив папери одразу біля під’їзду і з полегшенням пішов ловити таксі, але назвавши водієві адресу готелю, раптом із жахом згадав, що обіцяв зателефонувати Островському в понеділок, тобто саме сьогодні — й досі не зателефонував. Утім, ні, нічого жахливого — добре, що не подзвонив. По-перше, йому немає що поки сказати, по-друге, пішов він на хрін, цей Островський, зі своїми заморочками, справа й так чудово рухалася. Єдине питання — це гроші, п’ять тисяч американських президентів, але ж це за зустріч із керівництвом холдингу, без жодних додаткових зобов’язань?! Тобто і тут все правильно. Тож нехай Веня відпочине до завтра.

Він вийшов неподалік від готелю біля невеликого кафе. У центр він вирішив не показуватись, ризиковано. Навіщо? Тим більше, чим далі від центру, тим більша порція в ресторанах й чесніша ціна, хоча на ціни тут після київських скаржитися гріх.

Повечеряв він добре: салат «Цезар», голубці, два кухлі пива. І трохи страху на десерт.

Сказавши «Добрий вечір!» адміністраторці, чомусь тій же самій, у червоних домашніх капцях, він піднявся в ліфті у номер, обережно підійшов до дверей, акуратно доторкнувся до ручки. Зачинені. Усе, що могли, вони вже взяли. Усе, що хотіли — нехай і випадково, адже ніхто і припустити не міг, що він раптом серед білого дня повернеться в готель, — вони вже з ним зробили. Тому, якщо подумати спокійно, боятися нема чого. Але він боявся, сам не знав чому, але боявся відчиняти двері, руки спітніли, на лівій взагалі ледве ворушилися пальці, вона напухла й трохи навіть посиніла, можливо, що й перелом. І все ж таки він сунув ключ у замкову шпару, обережно-обережно двічі повернув його у замку, тихо відчинив двері, намацав вимикач, крадькома зайшов у номер, увімкнув світло у коридорчику, у ванній кімнаті, потім у спальні, заглянув у шафу, перевірив балкон, подивився під ліжком, допив віскі — і тільки після цього трохи заспокоївся.