Євген Положій - Вежі мовчання

Рад довго не міг заснути, крутився, прислухався до шумів у коридорі й на балконі, але там гудів тільки сильний вітер, схоже, погода збиралася мінятися, а за дверима раз у раз чулися кроки й голоси, звукоізоляція, незважаючи на «зірковість» готелю, була паршива, і він смикався й прислухався до кожного звуку. Він боявся, це правда, і тому жахливо переживав, йому було соромно перед самим собою через цей страх, через те, що він так боїться, що його так легко змогли налякати, його, такого спокійного й упевненого у собі, але нічого не міг із собою вдіяти. Найогиднішим і найпринизливішим видавалося те, що залякали його так швидко і банально — зарядили кілька разів кулаком у носа, — і він уже готовий підписатися під чим завгодно. Рад згадав одкровення Перетятька й подумав, що він, певно, теж навряд чи зможе стрибнути через прірву, хоча, як і всі люди, завжди мріяв про такий шанс — стати героєм, проявити себе, урятувати комусь життя… Безглуздо. Два удари кулаком у ніс — от його ціна. Але ж незабаром йому точно доведеться, як мінімум, хоча б одного разу стрибнути через безодню — забрати Женю. А як з’явиться її чоловік і дасть кулаком у ніс?! Він що, теж побіжить у паніці спалювати її квиток на поїзд?! Він стис кулаки, ліва рука занила. Може, дійсно, перелом? Не хотілося б, зовсім невчасно. Так і є, згадав він чиїсь слова, люди справді люблять себе там, де вони можуть робити те, що вони вміють. Люди люблять себе там, де не потрібно робити того, чого вони не хочуть. А він себе зараз не любив, більше того, зневажав і ненавидів за безсилля й боягузтво.

— Краще вже чорноокий і вузькожопий, аніж чорножопий і вузькоокий! — раптом пролунав п’яний жіночий лемент у коридорі. — Не хочу я туди!

— Надю, а ти не перебирай! Краще тягни ще одну пляшку горілки, зараз ми цих узбеків завалимо! Тобі яка різниця, аби тільки функціонували! — Явно якісь командировочні баби (він навіть добре уявив їх, щось типу секретарки Червоного Дона із зачісками-шоломами а-ля завскладом) відривалися по повній програмі на гостях із далекої Азії. О так, це вам не танки Гудеріана, це рішучі слов’янські жінки, яких неможливо зупинити!

Він подумав, що, напевно, все-таки ні про що не шкодує. Тільки б вибратися звідси у середу ввечері, тобто усього лише післязавтра. Вибратися — і забути. Тому що бонус, не беручи навіть до уваги чудово зроблену роботу, який він хотів забрати із собою — Квіточка, — коштував і зламаної руки, і розбитого носа. Він кохав. Це почуття, нарешті, переповнило його й заспокоїло — і він заснув, і вже уві сні думав і згадував.

Йому снився старий тканий килим, що висів на побіленій стіні у хаті-мазанці у прабабусі. Поки прабабуся молилася у сусідній кімнаті, він довго не міг заснути,

розглядав цей килим, розглядав тканий на ньому сюжет і щовечора знаходив у ньому нові деталі. Здавалося, якісь невидимі ткачі щодня, поки він купається у річці або допомагає на городі, придумували й ткали для нього все нові й нові подробиці. Сюжет був простий: зимовим засніженим полем мчали сани, в яких сиділи двоє. Ямщик, який щосили гнав батогом двох коней, і пан, накритий шубою з атласним червоним підкладом, з рушницею в руках. Удалечині виднівся ліс, із якого бігли вовки — він завжди їх рахував і завжди налічував різну кількість. Деякі вовки опинилися вже зовсім близько від саней, двох чи трьох пан уже підстрелив із рушниці, й вони падали на сніг, він навіть іноді чув їхнє передсмертне скавчання. Але найголовніші вовки бігли вже зовсім близько, а ватажок, здоровенний, як теля, вовк, перегородив одному коню дорогу так, що бідолаха впав на коліна. Щоразу він знаходив цей сюжет у різному розвитку, щоразу там щось змінювалося, і щовечора він гадав, чи встигнуть утекти люди від цих величезних голодних і злих вовків? Іноді йому здавалося, що порятунок близько, що з-за лісу вже з’являються інші люди з вилами й рушницями, щоправда, жодного разу через фіранку і нерівномірне світло лампадки він так і не зміг їх добре розгледіти й переконатися напевно, чи так це насправді. А іноді йому здавалося, що порятунку немає, що ще хвилина, півхвилини, кілька секунд — і коні впадуть на сніг, вовки накинуться на людей і встромлять у них свої великі гострі зуби, усе скінчиться, і на килимі залишаться лише плями червоної тканої крові. Звичайно ж, коней з’їдять теж, нікого не пошкодують, ні.

І тут йому наснилася дуже дивна думка: а чи живий цей килим зараз і як там справи у тих двох? Чим усе закінчилося? А якщо й досі — нічим? Од відчаю та подиву він навіть перевернувся на інший бік і підтягнув ноги до грудей. Тобто, якщо килим живий і невидимі ткачі продовжують ткати, то коні й досі несуть сани засніженим полем, ямщик несамовито гонить їх уперед батогом, пан стріляє у вовків, а ті, зі зведеними від голоду животами й вищиреними пащами, їх переслідують? Тобто там дотепер щось відбувається, а він так і не довідався — та й не довідається ніколи! — чим усе закінчиться?! Він навіть застогнав уві сні від обурення. Йому видалося це дуже несправедливим, виникло таке відчуття, наче він загубив ключа від дому і ніяк не може туди потрапити.