Євген Положій - Вежі мовчання

Звичайно ж, у ньому боролися два зовсім протилежних почуття: жага справедливості, що в тій чи іншій мірі властива кожній людині, й інстинкт самозбереження, що у будь-якій людині іноді змішується з боягузтвом. Але Рад не був боягузом, він просто був дуже обережним, він просто мав такий життєвий принцип — бути зваженим у вчинках й обережним, бути логічним, тому нелогічні або божевільні вчинки він міг утнути лише в стані сильного алкогольного сп’яніння. Це теж — батьківська спадщина, і Радик, знаючи таку за собою слабкість, пив рідко, максимум раз на тиждень. Але тут, у цій поїздці його вже щось дуже сильно занесло, втім, на те він мав причини, а значить, і виправдання. Але, звичайно ж, найголовніше, що його тепер хвилювало, — це стосунки з Женею. Стоячи сьогодні вночі на балконі, він не думав ні про вбивства, ні про насоси, ні про маму, він думав тільки про неї. Він намагався відтворити ретроспективу її життя, згадати й проаналізувати кожен її крок, кожен її подих, розглядав ситуацію з її заміжжям і вагітністю під різними кутами, намагався відіпхнути, виштовхнути, викинути її із себе. Але його палке почуття, немов ложечка для взуття, раз у раз допомагало акуратно надягти, як черевик на ногу, все це на їхнє спільне майбутнє. Цілком можливо, що він прийняв рішення. Він ще не вимовив його вголос навіть для себе, але чудово розумів, що воно є — ось воно, міцно стиснуте в його рішучому серці.

— Скажи, — запитав він у неї ранком по телефону, — ця пісня, про квітку — це Лев тобі присвятив?

Вона була ще зовсім сонна, тому, напевно, тільки й не розсміялася у слухавку.

— Ревнуєш?

— Щось типу того. Ні, просто цікаво, я так розумію…

— Раде, не треба нічого розуміти, будь ласка. Я цього дуже не люблю — копирсання в минулому.

Ясна річ, подумав Рад, з отаким-то минулим…

— І все-таки?

— Ні, не мені. Моїй старшій сестрі, він її дуже любив.

— Вони розлучилися?

— Так. Вона вийшла заміж і поїхала геть. Вона, власне, мене з Львом і познайомила. Так що можеш не перейматися. Хоча, якщо вже зовсім чесно, там у пісні дещо і мене стосується.

— Що саме?! — У Рада навіть волосся на потилиці стало сторч від люті.

— Ну, там рядок такий є, якщо пам’ятаєш: «Мир себя потерял — в нем чудес больше нет…» Чудеса, якщо пам’ятаєш, — наше з сестрою дівоче прізвище, тож цей рядок можна зарахувати й на мою адресу. Але я не за це пісеньку про квітку люблю! Вона гарна!

— Мені теж дуже подобається, — полегшено зітхнув Радик. — А можна я тебе називатиму «моя Квітка»?

— А тебе не бентежить, що Лев так мою сестру називав?

— Ні. Абсолютно. Це ж зовсім інші люди.

Так, подумав він, зовсім інші люди. Зовсім інше місто. Зовсім інше життя. Треба забирати її — й їхати звідси. І ніколи сюди не повертатися. І бути щасливими. От і все.

Вийшовши від Хріняки, Рад вирішив повернутися в готель. Щось йому заважало жити тим ранком. Кудись подівся душевний запал, тіло волочилося по світу, наче вата, робити геть нічого не хотілося, і він, маючи про запас кілька годин до зустрічі в СБУ, вирішив трохи відпочити в номері. На те, що двері відчинено, він просто не звернув уваги — саме час прибирати в кімнаті, але там замість жінки зі шваброю він побачив двох невисоких на зріст людей у темних костюмах, які активно порпалися в його валізах. Навіть якби він і захотів у ту мить запитати яку-небудь дурницю, наприклад, «що ви тут робите?», то не встиг би. Але все й так було зрозуміло. Тому Рад спробував утекти, він кинувся бігти по коридору, але його миттєво наздогнали, схопили за піджак і збили з ніг різким коротким ударом у ніс. На білосніжну, чудово випрасувану сорочку і яскраво-червону краватку одразу ж заюшила кров, і в очах скаламутилося, він втратив орієнтацію у просторі й отямився тільки на порозі номера. Як з’ясувалося, він намертво схопився за одвірок, не даючи втягти себе всередину, тому один із зловмисників саме бив його твердою тупоносою туфлею по зап’ястю. Дивно, але болю у цей момент він зовсім не відчував, начебто це була й не його рука. Він навіть устиг брикнути нападника ногою в коліно, і той люто прошипів: «Вали звідси! І суку свою забирай!» — і завдав чудового за виконанням і результатом короткого удару в обличчя. Темна завіса в очах, наче починався сеанс у кіно — тому він не бачив, як зловмисники взяли зі столу недопиту пляшку віскі, швидко розлили по склянках, а залишок влили йому в горло. Він тільки відчув приємний смак і запах, змішаний із кров’ю, ковтнув, похлинувся й подумав, що «криваву Мері» у такому оригінальному варіанті він ще не пробував. Потім якийсь час стояла дзвінка тиша, поки із сусіднього номера не з’явився чолов’яга і не повідомив, що не можна так сильно бухати з малознайомими людьми. Очевидно, це все дійсно виглядало як побутова бійка між випадковими друзяками-п’яничками, які напередодні увечері познайомилися в готельному барі. Втім, чому дивуватися, його вчорашні пригоди з повіями напевно ж не залишилися непоміченими. Звертатися до міліції чи висувати претензії адміністрації готелю не мало сенсу з тих же причин. Він подякував жалісливому сусідові, який, перш ніж поматюкатися, поспівчувати й піти геть, допоміг долізти до ліжка і поклав Радику на голову мокрий рушник. Цей напад виходив за межі всіх периметрів інформації, подумав Рад і застогнав, це грубо, дуже грубо. Ясно, що зловмисники шукали документи Островського, він побачив, що сіру товсту папку вони поцупили, але ж там залишилося тільки лайно, нікому непотрібні папірці, а ті два, найважливіші… Рад знову застогнав, цього разу здивовано-розчаровано. Найсмішніше, що він навіть сам не пригадував, куди він подів документи Островського. Оце так номер. Адже він увесь час носив їх із собою! І зараз не міг навіть згадати! То куди ж вони поділися? Женя? Та ні. Повії?! Сто відсотків! Чорт! Ч-ччорт-ччорт-ччорт!!! Втім, є ще варіант — невже забув у неділю у бабки-кульбабки на квартирі, коли кохався там із Женею? Теж варіант. Але згадувати, куди він переписав номер телефону, Рад уже не мав часу. Треба було терміново приводити себе до тями, переодягатися та їхати у Службу, де його давно з нетерпінням чекав полковник Качанов.