Євген Положій - Вежі мовчання

— Родіоне Костянтиновичу, ви не кваптеся з висновками, — наче виправдовуючись, перестерігав Хріняка. — Повірте, я сам дуже хочу, щоб ці документи лежали на вашому столі! Але ж вони у СБУ, ви самі знаєте! Зрозумійте — у нас область прикордонна, тут за дві години можна танкову дивізію в Росію переправити, ніхто й оком не змигне! Якщо хочете, я вам машину завтра дам, можете самі з’їздити подивитися, я скажу куди!

— Це як?!

— Та отак! «Контрабанді — стоп!», виконуємо урядову програму, навіть самому смішно, їй-богу! Всі чудово знають, і що, і як, і де, так що переправити виймальну частину насоса — не проблема! Так, звичайно, яким способом вона покинула територію заводу, хто підписав документи — це для нас велике й неприємне питання! І ось тут багато хто постраждає, я впевнений! Але Єфремова, коли щось і знала, то тільки зі слів свого начальника Букреєва, вона — рядовий виконавець, зрозумійте. А от Букреєв дійсно пов’язаний із місцевими бандитами, з цим вашим товаришем Веніаміном Островським і так далі, не хочу всі прізвища вам називати, кумівська банда…

Родіон відзначив, що все цілком правильно, все дуже гладко сходиться й укладається в хріняківську схему, проте його чомусь не залишало відчуття, що чим довше він слухає НІХа, тим далі він від правдивої відповіді на своє запитання.

— А те, що цей колишній митник Іваненко й наш начальник зовнішеконому Букреєв так дивно однаково вбиті? Вони ж обидва у минулому пов’язані з експортом продукції. Можливо, виймальна частина насоса — це далеко не все?! — Рад скаженів. Отже Хріняка знову виходив сухим із води, і його ніяк не можна схопити за яйця! — Як ви це поясните?!

— Виключено. Переконаний, що це — поодинокий випадок. А те, що обоє задушені й підвішені у вежах… Згоден, занадто дивно для звичайного збігу. Але знаєте, я за свою службу такого дикунства набачився, такі маніяки траплялися іноді, з такими вивертами тут, — він доторкнувся до своєї спілої дині, — що без фактів і доказів ніколи не роблю висновків. Будь-що може трапитися! — І Хріняка багатозначно подивився на територію заводу за вікном. — Будь-що. Сатаністи там. Або ще хтось. Знайдуть!

Вежа таки мала рацію. Коли вранці Родіон перейшов міст й уважно подивився на неї, у нього не виникло жодних негативних емоцій. Спробувавши згадати свою нічну витівку, він лише трохи спохмурів, а потім, перебираючи свої безглузді погрози, адресовані будівлі, розсміявся. Правду батько казав, подумав він, щодо випивки й іншої реальності, ох, правду! Це ж божевільний дім!

Через десять хвилин він піднімався сходами заводоуправління, весело насвистуючи легку нав’язливу мелодію, яка причепилася до нього хтозна-звідки, чи не з недільного бабиного-кульбабиного телевізора. Мама дуже просила приїхати на дев’ять днів, повторював він собі, так, це конче необхідно: підтримати її, можливо, чимсь допомогти, вшанувати пам’ять батька. Але з усього виходило, що нікуди він не встигне. Дзвонили зі СТО — машина готова, можна забирати, тепер доведеться платити пеню за зайві години простою. Івченко сказав, що справа у Дніпрі рухається до кінця, але до середи розраховувати на підмогу не варто, тобто йому треба залишатись тут до останнього. Добре, залишатись — це зрозуміло, а от що конкретно йому робити?

Грати у Джеймса Бонда страшенно не хотілося, та й не вийшло б. Спостерігати за подіями осторонь й ні на що не впливати — так за це потім спитають. І спитають суворо, так, що мало не стане, і тоді плакало його підвищення гіркими сльозами. Тож виходило, що потрібно діяти по периметру відомої інформації, намагаючись за нього не виходити, але й усередину нікого не пускати. Це був його особистий термін — периметр відомої інформації, — дотримуючись цього принципу, він ще жодного разу не зробив фатальної помилки. Документи щодо зовнішніх контрактів для нього поки недосяжні, але це поки. Івченко обіцяв, що з холдингу повинні повідомити телефон якогось свого, дуже на місцевому рівні впливового СБУшника, той готовий допомогти. Якщо так, то все зовсім добре, принаймні, своє безпосереднє завдання він виконає, а в неофіційному порядку в нього стільки інформації, що на рік розгрібати вистачить. Він був задоволений і практично щасливий і зовсім себе не зрозумів, коли через годину у Хріняки раптом якийсь чорт потягнув його за язика робити ці дурні припущення з приводу вбивств. А Хріняка, старий диявол, і радий старатися — «я вам і машину дам!» Тепер доведеться їхати, нікуди не подінешся. Втім, можливо, воно й на краще — від гріха подалі?