Андрій Курков - Бікфордів світ

– Коли захочу, – відповів солдат. – Я вже переслужив.

– І додому не хочеться?

– Дім-то по цей бік кордону, – зітхнув сумно рядовий. – От якби по той, тоді б не замислюючись пішов.

– Кордон! – якось дивно гмикнув Харитонов і хитнув головою, виявляючи нерозуміння. – А чого ж його так легко перейти, навіть дірка в загорожі є!

– Кому легко, кому ні! – не обертаючись, сказав солдат. – Позавчора трьох порушників убили при спробі незаконного переходу, вчора – двох.

– Як убили?!

– З автомата Калашникова.

– А чого ж мене… туди пускаєте?

– А ви перший, хто на КПП постукав і попросив дозволу. Видно, від цього летюха і остовпів!

Минуло ще хвилин п'ять. Солдат зупинився, дістав ліхтарик і освітив величезну, в людський зріст дірку, прорізану в колючому дроті.

– Тепер туди й далі по стежині! – доброзичливо сказав він.

– А що там далі? – запитав мандрівець.

Рядовий знизав плечима.

– Якщо втечу коли-небудь, – сказав він, – то дізнаюся. Лейтенант говорить, коли вип'є, що там наше майбутнє, а ми, мовляв, майбутнє від минулого охороняємо. Ну, щасливої дороги!

– Щасливо дослужити! – кивнув Харитонов і ступив у пляму світла від солдатського ліхтарика.

Плескіт річкової води вночі звучав по-особливому. В цьому плескоті Андрієві чулись і спокійна радість, і надія, і впокорення з долею.

Кортецький спав. Пліт погойдувався, повільно пливучи вздовж заснулих берегів. Шлях йому вказувала місячна доріжка.

Сопки рівними конусами врізались у блакить високого неба і являли мовби єдину зубчасту стіну, що захищала річку з усіх боків. І раптом із одного із зубців цієї великої стіни, з вершини могутньої сопки піднялася вгору тонка цівка диму, і поглинуло її високе безвітряне небо.

– Люди! – прошепотів Андрій, не зводячи очей із ниточки диму.

Розбудив Кортецького.

Кортецький стукнув п'яткою чобота по поперечній дошці, частині бічної стінки візка, що був нещодавно. Дошка піддалася. Він іще кілька разів стукнув по ній, після чого Андрій легко відірвав її. Ставши навколішки на краю плоту, хлопець невміло почав гребти, через що пліт просто закрутився, до берега не наближаючись.

– Не так! – зупинив хлопця інвалід. – Перейди на інший борт і греби трохи вбік, щоб не виходило проти течії.

Пліт м'яко сів на піщану косу поряд із берегом. Андрій зіскочив у воду і спробував протягнути пліт із Кортецьким ближче до зарослої травою землі.

– Почекай! – зупинив його інвалід. – Уже добралися.

Він підвівся і зробив крок із плоту на пісок коси. Дерев'яна нога відразу пішла в пісок, і довелось Андрію підскочити й допомогти командирові.

Сіли відпочити, поклавши на траву «сковорідку» та молоток.

Із-за сопок з'явились яскраві смуги сонячних променів, які прорізали вранішнє небо. Самого сонця ще не було видно.

Кортецький озирнувся на сопку, з вершини якої йшов дим.

– Пора йти! – нетерпляче мовив він. – І погода дивакувата! Зима має наближатись, а тут потепліло…

Йти довелось усе вгору та вгору. Інвалід швидко втомлювався, й у деякі дні доводилося робити до двадцяти привалів. Дим, що піднімався над сопкою, схоже, був постійним. На п'ятий чи шостий день вони вже вийшли до підніжжя тієї сопки, і тут Кортецький несподівано заскиглив.

– Втомився я! – говорив він жалібним голосом. – А хто про мій подвиг знає?! Хто мене за ці муки нагородить?! Ні-і, останню «сковорідку» причепимо – в перше-ліпше місто прийду й залишуся там доживати свій вік… Не можна мені більше. Вимотало всього.

Помовчавши трохи, Кортецький раптом різко розвернувся до Андрія і вже зовсім іншим голосом сказав:

– Так! Наказую тобі взяти командування на себе. Тепер ти командир. Накажи мені підвестись і продовжити шлях!

Андрій розгублено подивився на інваліда.

– Ти що, не зрозумів?! – злився той, сидячи на землі. – Твою мать, ти зрозумів чи ні?

– Зрозумів…

– Ну так наказуй!

– Наказую вам встати і продовжити шлях, – несміливо й тихо мовив Андрій.

– Пень ти дубовий! Хто таким дохлим голосом наказує?! Давай як належить!

– Наказую встати! – різкіше і голосніше вигукнув хлопець і винувато подивився на інваліда.

Кортецький, кривлячи губи чи то від болю, чи то від утоми, підвівся.

– Наказую продовжити шлях! – вичавив із себе хлопець якимсь чужим, утробним голосом.

Інвалід обернувся до сопки і, шкутильгаючи, почав підводитися.

Вершини вони дісталися наступного дня, коли сонце було вже в зеніті. Біля самої вершини підйом був крутіший, і останні метри дались інвалідові особливо важко. Кілька разів він припадав до землі, і тільки за допомогою Андрія вдалося йому дістатися плоскої, наче зрізаної ножем, вершини.