Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Це було прегарне місто. Єдине у своєму роді. Двома величними горами воно було притиснуте до теплого південного моря. Вигадливі будиночки, готелі, магазини починалися за десять кроків від лінії прибою і здіймалися на тисячу метрів угору.

Якось я заліз доволі височенько і звідти близько години милувався неймовірним казковим краєвидом — ці будиночки, як звірятка, що прийшли до водопою, терпляче стояли один за одним, заздрісно задивляючись на кораблі, катери й навіть дрібні рибальські човни. Яскраво світило сонце, і земля під його промінням покірливо випаровувала солонувату приморську вологу. Був ранок, і волога, випаровуючись, перетворювала повітря у перламутрове скло. На моїх очах присадкуваті одноповерхові будиночки важко зітхали вапняковими боками і спросоння сліпали вузькими вікнами. Кипариси потягувалися та підрівнювали своє гілля. А люди, що повиходили на вулиці, видавалися неквапливими птахами, що знехотя пливли за повітряною течією.

Це було чудове місто. Немилосердне життя ганяло мене по десятках міст, по бундючно насуплених столицях великих держав, по спустошених і квітучих селах, рівнинах й узгір’ях, та всі ці митарства, під час яких мені кілька разів доводилось змінювати військові однострої, залишаються купою зіжмаканих вражень на одній шальці терезів. А на другій — у сяйві південного сонця, облямоване намистом гір і пронизливою синявою моря, лежить це місто, єдине зустрінуте мною МИРНЕ місто. Місто, яке звільнило мене від того, що видавалося мені неминучістю, — від необхідності довічно й посмертно належати тій землі, якою ти йдеш.

У цьому місті я почав потихеньку вибавлятися від єдиної своєї недуги — вродженого абсурду мого життя. Цю хворобу я успадкував, і, на мою думку, маю право винуватити її в усьому, що коїлося зі мною. Цей абсурд розпочався незадовго до моєї появи. Розпочався він із випадкової зустрічі моєї майбутньої матері — палестинки за народженням, і батька — польського контрреволюціонера, засланого у Сибір. Вони були разом кілька днів. Потім Адель, так звали мою матір, узяла в Мечислава, мого батька, адресу його рідних і якимось дивом добралася до Польщі, де й породила мене. Провівши у Польщі цілий рік, вона справно годувала мене грудьми, проте якось спакувала речі і, залишивши мене, поїхала. Пізніше мої польські родичі пояснили мені, що вона поїхала битися з євреями, котрі 1948 року з благословення Сталіна створили свою суверенну державу на палестинській землі. Більше я не бачив своєї матері. А батька пам’ятаю тільки з фотографій, які показувала мені бабуся. Ми саме тоді виїжджали в Америку, і бабуся переглядала сімейні фотоальбоми, вирішуючи, які знімки брати, а які викидати. Вона дуже поспішала виїхати, передбачаючи, які у недалекому майбутньому вишикуються черги перед посольствами розвинутих країн. Щоправда, бабуся зізнавалася потім, що ми поквапилися. Можна було пожити в Польщі ще років п’ять-шість, але, як кажуть у місцях батькового заслання, «після бійки кулаками не махають».

В Америці я здобув достатню освіту, аби мати про все власну думку. З Америкою ж пов’язана моя перша і, дякувати Богові, остання велика омана про суть патріотизму. Піддавшись на «патріотичні» відозви, я опинився в першому ешелоні обмеженого контингенту американських військ у В’єтнамі. Пливучи океаном, ми співали прекрасні, бравурні пісні. Почувалися героями-конкістадорами. Ми пливли захищати гарних в’єтнамців від поганих в’єтнамців. Але ж ми не знали, що зовні гарні в’єтнамці нічим не відрізняються від поганих, як не відрізняються зовні й гарні американці від поганих американців. Прозріння прийшло до мене, проте спершу я вбив кількох «поганих» в’єтнамців, котрі уколошкали мого приятеля. Заледве я тоді позбувся первісної бацили помсти, що вразила мене.