Андрій Курков - Бікфордів світ

Заснув і почув давно знайомий голос, який супроводжував його в снах довгі роки мандрів. Тепер цей голос був утомленим, немов належав він безнадійно хворій людині, для якої кожне сказане слово дорівнювало видиху життя з тіла.

– Ну ось і сталось… я помер… і всі мої земні пошуки добігли кінця. Дивно, що я помер удома, в маленькому Такінміллі. Прощай, зелений теплий Девоншире, краси якого я вже не побачу земними очима. Зараз моя черга помирати, покидати цей давній край. Спочатку пішла тітонька з Блекпула, теж перед смертю повернувшись до себе додому. Потім померли мої дідусь і бабуся зі своїми сестрами. Потім батьки. Цих було трохи жаль. Я все мріяв, усе хотів, щоб вони побачили, щоб вони дожили до мого вибуху, але що робити – і сам я не дожив до цього. Не вистачило мені земного відрізка мого життя. А може, і сам я винен, що так безрозсудно іноді витрачав час, вплутуючись у непотрібні мені справи: в торгівлю шкірами, у вуглевидобування, хоча там, мабуть, мене запам'ятають. Дивно, що наприкінці життя може раптом з'ясуватися, що у результаті ти добився зовсім не тих, а протилежних цілей і життя твоє мало протилежний сенс від того, якому ти б віддав перевагу свідомо. Так. Добре, що помирати було неважко, хоча хвороба й затягнулася на два роки. Але до неї я звик швидко, як до собаки, що сподобався. І не гнав її, та й не міг. І не жаль, що помер. Може, саме зараз настане час виконання моїх бажань, і єдине, що засмучує, так це те, що всі мої наступні досягнення залишаться невідомими людству, що продовжує жити далеко внизу. Але бувають і чудеса. Мають бути чудеса, має бути надія, що одного дня я зможу хоч би на годину втекти звідси, крадькома спуститися по невидимих сходах униз і показати цим самозакоханим і самовпевненим живим тілам, чого вони варті з усіма своїми цінностями та прагненнями! Гаразд. Вогонь є і на цьому світі, а якщо є вогонь – є і я. І ми удвох з цим священним полум'ям іще покажемо, на що здатні!

Уранці в Харитонова боліла голова. Він підвівся, кинув прощальний погляд на кістяк бронепоїзда і продовжив шлях по стежині, що вела його далі за невисокі пагорби.

Іти було легко. За пагорбами лежала рівнина, вкрита рідкісними кущами та деревами, що самотньо стояли, але далі суцільною лінією горизонту ріс ліс, і стежина вела до нього напростець.

Поки він ішов до лісу, сонце досягло зеніту й почало свій щоденний спуск. Знову воно світило у вічі, немов збиралося зупинити мандрівця. Але Харитонов продовжував шлях, поки перед ним несподівано не виникла річка. Була вона метрів двадцять завширшки. Стежина, вийшовши на берег, звертала ліворуч і вела до вузького дерев'яного містка, на вигляд дуже ламкого.

На протилежному березі річки все так само тягнулося рідколісся та кущі, але ліс, до якого він ішов, був уже не так далеко, і хоча вже смеркалося, це не зупиняло Харитонова, який вирішив спочатку дійти до лісу, а вже потім влаштовуватися на нічліг. І мандрівець прискорив крок.

Ішло в темряву останнє денне світло, коли Харитонов зупинився перед лісом, здивовано роздивляючись високі смугасті стовпи і натягнутий між ними колючий дріт. На верхівках стовпів були прибиті бляшані герби Радянського Союзу. Спантеличений мандрівець подивився під ноги і прослідкував далі напрям стежини: вона тепер вела вздовж лісу, вздовж цих стовпів.

Дивна загорожа, що перепинила шлях Харитонову, нагадувала державний кордон із якогось фільму. Тепер тільки не вистачало зустріти знаменитого Карацупу з його собакою.

«Куди ж це я вийшов? – гарячково думав Харитонов. – Якщо це кордон, то що за країна там, за дротом?»

Не знайшовши відповіді, Харитонов оглядівся на всі боки, немов сподівався побачити якесь пояснення.

Сутінки були темно-синіми, і весь світ навкруги здавався добрим і казковим. На небі все так само царювала дивна четвертинка місяця, а з космосу нестройовою безладною юрбою світили зірки. Було по-лісовому тихо, тобто всі шуми належали природі, Всесвітньому Лісу, і були для нього природні. Але далі по ходу стежини Харитонову привиділося світло, що пробивалось із-за багатьох дерев, і тому роздроблене і тьмяне.

Не очікуючи нічого радісного, Харитонов пішов по ледве видимій стежині вздовж рядів колючого дроту і смугастих стовпів.

Світло наближалося, роблячись яскравішим. Із-за дроту донісся далекий гавкіт собак.

Нарешті мандрівець зупинився перед добре освітленим майданчиком, який нагадував залізничний переїзд із охороною. Тут було все, крім залізниці. Шлагбаум із підвішеною до перекладини цеглиною, ліхтарний стовп, що народжував конус світла, і будка КПП, усередині якої теж горіло світло і за столом, біля лампи із зеленим абажуром, сидів солдат. Здавалося, він читав – в усякому разі, обличчя його не було видно.