До цього листа і до його автора можна було підійти по-різному. Адже писала лист людина, яку чотири рази судили за крадіжки. Його влаштували на роботу, а він кинув її, втік знову красти, а тепер ще зі мною зустрічатися, – беріть його, притягайте до відповідальності. Це один підхід. Що такий підхід дав би цій людині? Він привів би до того, що людина, яка збилася з правильного шляху, підвищила б у в'язниці свою кваліфікацію злодія, а нам потрібна людина для нашої справи. Для того, щоб поставити цю людину на правильний шлях, потрібен інший підхід, треба повірити в людину, в її кращі якості. Чи може ця людина бути активним учасником комуністичного будівництва? Може, Мико!
– Ну от, – після тривалої паузи видихнув Мешканець. – На цьому сьогодні закінчимо… Ху-ух! До чого ж я швидко втомлююся! Зовсім постарів.
– Ну що ви, – сказав Мика, по-доброму дивлячись на діда. – Ви ще повернетеся туди, коли ми приземлимось… і довго працюватимете на благо… А можна я ще подивлюся вниз?
– Дивіться, дивіться, Мико. – Мешканець закивав, голосно дихаючи пересохлим од безлічі сказаних слів ротом.
Підліток знову обернувся до вікна-ілюмінатора і, відчинивши його, висунувся назовні.
Над зеленою землею пролітали в тому самому напрямі, що й дирижабль, маленькі легкі хмари, та летіли вони швидше за дирижабль, і Мика глибоко замислився про причину цього.
Мешканець стомлено підвівся, переставив табурет до іншого борту і всівся на нього так, щоб використовувати борт як спинку. Так сидіти було зручніше, тим паче, що на плечі падало тепле сонячне проміння. І, зручно влаштувавшись, Мешканець задрімав із почуттям повноцінно проведеного дня, який іще принесе свого часу користь країні, що розкинулася внизу, і її народові.
Шофер лежав у кабіні й помалу приходив до тями. Пекучий біль терзав праву руку. Від недавніх вибухів у вухах стояв гул. Він намацав ручку дверцят і, схопившись за неї, всівся на сидіння. Ввімкнув «світляк» – лампа на стелі кабіни загорілась, але в лобовому склі її світло не відбилось, і від цього стало тьмяніше, ніж зазвичай при її світлі. Лобового скла не було.
– Горичу! – гукнув він слабким голосом і прислухався до тиші, що оточувала його.
Горич не відповів. Тоді шофер відчинив дверцята і, зціпивши від болю зуби, спустився на землю. Обійшов кабіну з іншого боку.
– Горичу! – знову гукнув він слабким голосом.
Знову Горич не відповів.
Шофер повернувся до машини і помітив: щось лежало ззаду під бортом. Підійшов і нагнувся. Простягнув ліву руку і, вхопившись за гімнастерку, пересилюючи біль, витягнув із-під машини Горича.
– Ну як ти? – важко дихаючи, запитав шофер, але Горич не відповів. – Гаразд, потерпи. Я тебе зараз до світла перетягну…
І шофер, схопивши здоровою рукою за комір гімнастерки, волоком потягнув товариша до кабіни, з якої плавно опускалося на землю слабке свічення «світляка».
Уповз у це свічення й зупинився. Опустив погляд на обличчя Горича й не впізнав його. Обличчя у Горича не було.
Пригнувся до грудей, приклав вухо й відчув щось мокре і холодне. Відсахнувся, так і не почувши ударів серця.
– Господи! – прошепотів шофер. – Що ж тепер?!
Він довго сидів на землі поряд із тілом товариша, тупо дивлячись на суху безживну поверхню. Відчай змінився заціпенілою байдужістю до всього, включаючи і власну долю, і тільки біль у правій руці з'єднував його думки та почуття з реальністю, страшною і невидимою в цій темряві.
Коли біль у руці стих, шофер підвівся, з гуркотом опустив задній борт, витягнув лопату і спробував однією рукою встромити її в землю. Але земля була тверда як камінь. Розуміючи, що вирити могилу йому не вдасться, шофер кинув лопату і повернувся до кабіни. Знову сів, замислившись, біля вбитого Горича. Потім обнишпорив рукою його кишені, бажаючи забрати що-небудь на пам'ять, але знайшов лише дві абрикосові кісточки. Переклав їх до себе в кишеню і повернувся до заднього борту.
Час минав, залишаючись невидимим і невідчутним. Поряд із кабіною лежав накритий брезентовим чохлом для прожектора вбитий Горич. Шофер, постоявши над ним, сів за кермо, зняв машину з ручного гальма. Відчув, як покотилася вона по цій вічній темряві, залишивши десь позаду непохованого друга.
Шум бронепоїзда вже багато днів тішив слух Харитонова. Але особливо раділа його душа, коли він, стоячи на тендері, годував із лопати вогняну утробу цієї важкої, але слухняної машини. Вже давно не звертаючи уваги на тремтіння металу, з'єднавшись із машиною, Харитонов відчував себе її частиною, досить важливою і просто необхідною. І було в цьому відчутті щастя людини, що перебувала в русі, здатної летіти проти вітру, не залежною від явищ природи або від інших людей, які живуть у далеких і близьких селах, розкиданих обабіч бронепоїзда, що мчав. Відчував Харитонов, як із кожним днем усе ближче і ближче була його мета, яку він швидше відчував, аніж знав конкретно, і від наближення цього ще більша самовпевненість виникала в нім, і все сильніше відчував він у собі СУДДЮ, посланого вирішити долю землі, що лежала навкруги.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу