Андрій Курков - Бікфордів світ

Харитонов віддав йому лопату і, підходячи до краю тендера, кинув погляд на червоне гасло, півколом виведене на зовнішній стінці гарматної башти.

«Якщо ворог не здається – його вбивають!» – прочитав Харитонов і погодився з цими словами.

Потім пірнув у відкритий люк бронеплатформи.

– От так негра! – реготнув Петро, дивлячись на Василя. – На, обітрися ганчіркою. Воду треба берегти.

Харитонов провів по обличчю ганчіркою й тут же вловив запах мастила.

– Тепер сідай, тут попрацюємо! – сказав Петро. – Бачиш, ми вже п'ять ящиків обтерли, а ще он скільки! – Він показав на пофарбовані в брудно-зелений колір дерев'яні коробки.

Харитонов сів на ящики й узявся до справи. Петро подавав йому брудні снаряди, а він обтирав їх промащеною ганчіркою, стараючись здерти плями затверділого мастила, й потім передавав іншому матросові, що знову вкладав снаряди в ящик.

– А що… Петько каже, ти підірвати все можеш?! – запитав, примружившись, інший матрос.

Харитонов підвів голову.

– Певно, що можу, – сказав він досить твердо.

– І що, все ось враз бах – і немає?! – допитувався матрос.

– Авжеж… – підтвердив Василь.

– А чом же ти раніше не підірвав?! – повільно, ніби вголос роздумуючи, запитав матрос.

– Та раніше ніби нічого було висаджувати в повітря. Тайгою йшов…

– А коли підірвеш, то і крейсер бахне?

Харитонов замислився. До крейсера він відчував пошану, і не хотілося, щоб він вибухав, але для цього потрібне було розумне пояснення, і Харитонов до нього домислився.

– Ні, – сказав він рішуче. – Крейсер залишиться. Все, що в небі або на воді, – залишиться. Це тільки земля вибухне…

– Тоді це добре! – схвально закивав головою матрос. – Хороший вибух. Такий треба!

Розмова, вичерпавши себе, затихла.

Смеркало. Петро дістав свічку, вставив її в позеленілу гільзу від снаряда невеликого калібру й запалив. Посвітлішало, але стіни тепер були не видні.

– Ну досить! – зупинив працюючих Петро. – Завтра дочистимо. Тепер треба вахти організувати. Один на вахті, двоє сплять. Потім зміна.

– Я перший! – поспішив заявити другий матрос.

– Добре, – відповів Петро. – Кішкодайло перший, потім я, потім Федір, а вже потім – ти!

– Ну, тоді я заступаю, – Кішкодайло звівся на ноги й поліз у башту.

– Давай, спи, поки не розбудять! – обернувшись до Харитонова, сказав Петро.

Василь пошарив поглядом по підлозі, вишукуючи місце для нічлігу, але всюди були ящики.

– Лапацоне! – сказав Петро. – Візьми, виклади собі з ящиків ліжко, і ніякий вал тебе не розбудить!

Послухавши поради, Харитонов виклав п'ять ящиків по ширині в ряд і, поклавши речовий міток замість подушки, влігся. Заснув одразу, надзвичайно швидко звикнувши до гуркоту.

Петро задув свічку і незабаром захропів десь поруч.

Федір ліниво і немов нехотя совав лопати з вугіллям у топку, а в кабіні паровоза, притулившись до холодної залізної стінки, стояв у напівдрімоті Михалич, який бачив напіврозплющеними очима й темряву, що її розрізав на ходу бронепоїзд, і туман якогось сну, що намагався підступитися до втомленої свідомості машиніста.

Дрібними були небесні зірки в темряві цієї ночі, а місяць, що царював серед них, мав форму вкрай незвичайну. Був він навіть не половинкою, а якоюсь четвертинкою, вирізаною з округлої голови сиру. І дірки на ньому виднілися такі самі, як на звичайному ОРСівському сирі, і якщо дивилися зараз звідки-небудь на цей місяць хлопчаки, то напевно горіли вони бажанням потикати тоненькими пальчиками своїх рук у ці дірки й перевірити, а чи не заховано там що-небудь особливе.

Темрява від світла, що породжувалося зірками та місяцем, ставала соковитішою й тут, на землі, де світло це здавалося далеким, приналежним чужим світам; вона згущалась і щільно заповнювала собою всі виїмки та простори, вільні від предметів і природної плоті.

І летів, гуркочучи, по вкритих темрявою рейках важкий бронепоїзд, і ніхто з мешканців його не бачив і не міг бачити дороги, що простягалася перед ним, і не міг знати, куди веде ця дорога.

– Братику! Твоя вахта! – почув крізь сон Харитонов чиїсь слова, ніби не вимовлені, а вкладені у вухо.

Розплющив очі, сів, нічого не розрізняючи в темряві.

– Після вахти на тендер підеш, вугілля покидаєш, – сказав той же голос.

– А що на вахті робити? – сонно запитав Василь.

– А нічого. Стоїш у башті й дивишся в оглядові щілини. Якщо все кругом темно – порядок, а якщо якесь світло або щось іще підозріле – полундра.