Андрій Курков - Бікфордів світ

– Гей ти, контро шляхова, – сміючись, кричав од багаття хрипкий. – Ти знаєш, що належить за погані слова про балтійців?! Багнет в одне місце! Зрозумів?

Михалич важко зітхнув, хотів було щось сказати, але промовчав.

Один край неба засірів. Піднімався новий весняний день.

Від багаття доносилося чиєсь хропіння.

– Кінчай завантаження! – скомандував Михалич.

Харитонов розігнув спину і відчув, із яким небажанням і незвичним болем випростався хребет.

– Лопату на тендер, біля топки ще дві лежать! – продовжував командувати шляховик.

Мандрівець закинув лопату за невисокий залізний борт тендера.

– Відпочинь трохи, поки сонце не прокинеться, а вранці покотимось. Дарма що рейки іржаві! Назад не повертатися! – завзято мовив Михалич, але в голосі його відчулася давня незжита втома.

Харитонов підійшов до багаття, влігся між двома сплячими матросами, і тріск гілок, які з'їдалися вогнем, здався йому колисковою.

Уві сні він бачив новенький блискучий крейсер, про який так любовно говорили балтійці, й сам він переймався гордістю за цей могутній багато баштовий корабель. Здавалося, що один такий корабель може захистити країну від будь-яких ворогів. Крейсер стояв біля невідомого кам'яного причалу, по сталевому борту на причал спускався трап, а сам Харитонов уже підходив до нього, брався за натягнутий канат поручня, щоб підніматися, ставав на першу сходинку…

– Гей, лапацоне! – увірвався у вуха хрипкий голос. – Життя проспиш!

Чиясь рука трясла його за плече, витягувала зі сну, волокла геть від крейсера, що блищав на сонці.

– Михаличу! – кричав хрипкий. – До чого ж ти людину своїм вугіллям ухекав! Жалості в тобі немає! Гудок давай, а то він не прокинеться ніяк!

Усе ще не в силах розплющити очі, Харитонов почув віддалене чортихання шляховика і протяжний наполегливий гудок, який виник услід за цим.

– О! Вже ворушиться! – мовив хтось поруч.

Харитонов сів і протер очі. Розвиднилося. Поблизу чорною плямою лежало мертве багаття. За ним він побачив сивого чолов'ягу в тільнику, а трохи далі чорною гусеницею тяглося приземкувате тіло бронепоїзда. На нім червоною фарбою були по-дитячому акуратно виведені гасла, що закінчувались обов'язково дрюкоподібними знаками окликів.

– Ну, лапацоне, прокинувся?! – привітно звернувся до нього літній матрос. – Уже вирушаємо. Гей, Михаличу, розкажи бійцеві будову своєї машини, щоб уявлення мав!

Із кабіни чорного паровоза виглянув шляховик. Харитонов підійшов до нього.

– Ну от, – шляховик прокашлявся й почав говорити. – Це ось – наш агітпоїзд! Слухай уважно! Агіт – тому, що на ньому написано агітацію для ворогів. Складається з паровоза з тендером, контрольних платформ спереду і ззаду і однієї бронеплатформи з гарматною баштою – ось вона, бач, яка?!

Харитонов кивнув.

– Контрольні платформи потрібні на випадок міни під рейками, вони мовби охороняють живу силу, яка в надрах бронепоїзда сидить. Утямив?

Харитонов знову кивнув.

– І ще ось що, на бронеплатформу залазити треба знизу, – додав шляховик.

За спиною мандрівця пролунав якийсь шум і матюки. Він озирнувся й побачив, як із землі, крекчучи, підводиться літній матрос.

І тут же щось потягнуло Харитонова назад так, що він сам ледве не впав.

– Що це за мотузок за тобою теліпається?! – обурився матрос. – Так можна і лоб розбити!

– Це бікфордів шнур, – пояснив Харитонов.

Матрос спохмурнів і підійшов упритул до мандрівця.

– Знімай речовий мішок, контро! Підірвати нас захотів?! – заревів він.

– Та ні, – слухняно скидаючи речовий мішок, говорив мандрівець. – Це там далеко динаміт, а тут так, нічого…

– Зараз подивимося на твоє нічого! – примовляв матрос, риючись руками навпомацки у речовому мішку, що лежав на землі.

Харитонов стояв і стежив за обшуком. Шляховик теж підійшов ближче до матроса – чогось чекав.

– Порожньо, – похитав головою матрос, повертаючи речовий мішок хазяїну. – Тоді навіщо тобі цей шнур?

– Ну як? – уголос замислився над відповіддю Харитонов. – Це ж як величезна бомба. Зброя… Якщо побачу, що кругом не те життя, ну не те, про яке мріяли, то підірву все і себе. Нехай тоді щось нове будують…

– А-а… – тямущо мовив повагом, киваючи, літній матрос. – Ясненько, братику! Вибачай за «контру»! Це ти правильно вирішив. А ти, Михаличу, запускай машину!

– А хто в топку вугілля кидати буде? Знову я сам? – незадоволено запитав шляховик.

– Поможемо, Михаличу, поможемо, – пообіцяв матрос.