Андрій Курков - Бікфордів світ

На плоскому кам'яному майданчику Харитонов зупинився. Зняв із плечей речовий мішок, перевірив вузол шнура на лямці – виявилося, що надійний. Скинув пальто. Довго не міг вирішити, що з ним робити. Було в нім уже занадто спекотно, а нести його в речовому мішку важко, хоча й так було зрозуміло, що в речовий мішок воно не поміститься. Хоч як шкода, а треба було з ним розлучатись, і врешті-решт начепив його Харитонов на гілку низькорослого, розпластаного по каменю дерева – прийдуть коли-небудь і сюди холоди, тоді майбутній мандрівець подякує попереднику за цей теплий подарунок.

Провів Харитонов долонею на прощання по теплому ворсистому рукаву старого пальта і продовжив свій шлях.

На цьому боці схилу не було вирубаних акуратною рукою в камені сходинок, і доводилося постійно дивитися під ноги, іноді зупиняючись і вирішуючи, як краще обійти крутий спуск або провал, яких, одначе, на шляху зустрічалося небагато.

Незабаром спуск став іще пологішим. Камінь довгими сірими язиками йшов під землю, пророслу молодою травою. Дерева тут були стрункіші та вищі й не пригинали підлесливо свої гілки до землі.

Далеко попереду показалася тремтяча лінія горизонту.

Харитонов усміхнувся.

Сонце, якому вже давно було по дорозі з мандрівцем, знову обігнало його і перед тим, як забарвити горизонт у червонястий призахідний колір, зависло ненадовго, як стоп-сигнал світлофора, нагадуючи Харитонову про належний йому відпочинок. Харитонов слухняно зупинився, скинув речовий мішок і, вибравши місце, де трава росла густіше, влігся.

Земля зберігала тепло минулого дня і передавала його всьому, що лежало на ній.

Уранці промені світанкового сонця розчинилися в краплях роси, що вкрила трави, примушуючи ці краплі швидше випаровуватися, привносячи в повітря освіжаючу вологість.

Харитонов прокинувся й відчув поблизу чиюсь присутність. Всівшись на траві, він побачив біля своїх ніг давнього знайомого – щура. Простягнув руку і погладив звірка. Щур ткнувся в долоню холодним носиком і притулився спиною до зап'ястка, немов просив захисту. Харитонов відчув рукою часті удари його серця.

А сонце піднімалося вище, і промені його, покінчивши з росою, теплою хвилею омивали землю. І накрила ця хвиля Харитонова з головою, і виникло давно забуте відчуття щастя, і не було бажання встати і продовжити шлях, а рука, що зігрівала звірка, відчула зворотний потік тепла, яке повертав щур, і, не бажаючи брати його, піднялася й опустилася на коліно. Щур, підвівши мордочку, простежив за рукою, що зігріла його, потім перевів погляд на Харитонова і, перевальцем наблизившись до нього, втиснувся між його ногою та землею.

Минув іще якийсь час, проведений у солодкій нерухомості, й мандрівець занервувався. Встав, закинув за плечі речовий мішок і пішов. Після кількох кроків згадав про щура й озирнувся, але звірка не побачив.

День уже добігав кінця, коли у весняну музику природи втрутився сторонній звук, який змусив Харитонова зупинитись і прислухатися. Помилитися він не міг – це був гудок паровоза, протяжний і наполегливий. Він пам'ятав ці гудки з дитинства, з тих довоєнних часів, коли вони з батьком їздили в кузові полуторки на найближчу від Каргополя станцію Няндома, повз яку щодня мчали десятки потягів, що снували між Москвою і Архангельськом. Деякі з них зупинялися на кілька хвилин на цій маленькій станції й перед тим, як знову рушити, гуділи, попереджаючи всіх про відправлення.

І ось тепер, уже через багато років, Харитонов знову почув такий гудок, і серце його прискорено забилося. Незважаючи на сутінки, що опускалися, він заспішив туди, звідки долетів до його вух цей чарівний звук.

Ішов він недовго, хоча за цей час сутінки згущались, і тільки місяць та яскраві зірки своїм далеким світлом робили земну темряву прохідною. Незабаром Харитонов розгледів вогонь багаття, що промайнув за стовбурами дерев, і почув голоси. Уповільнивши крок і прагнучи не шуміти, він наблизився до багаття. Зупинився, виглядаючи з-за широкого стовбура старого дуба.

Полум'я вихоплювало з темряви кілька облич, а трохи далі за вогнищем виднілися розмиті темрявою контури якогось громаддя.

– А я вважаю, що вугілля вистачить! – донісся до Харитонова хрипкий голос.

– Краще ще накопати, – заперечив хрипкому голосу інший, м'якший. – Де ми ще його знайдемо, а тут – просто на поверхні.

– А що, справді? – сказав третій голос. – Тільки півгендера завантажив, а потім що? Вугілля ж не в брикетах, іще невідомо, як горітиме.