Андрій Курков - Бікфордів світ

«Атомохід Ной» повільно відпливав од кам'яного майданчика, і не було видно на його палубах людей.

Під ногами щось плескалося. Харитонов кинув швидкий погляд униз і остовпів: він стояв по кісточки у воді й усюди, куди він дивився, була вода. І білі стражники, не рухаючись, стояли й не звертали на воду ніякої уваги.

Корабель поступово віддалявся, але все одно його величезне тіло затуляло велику частину морського горизонту.

А вода піднімалася все вище. І Харитонов, який стояв на пристані, відчув, як вона дійшла до колін і не зупинилася на цьому.

«Повінь, – подумав мандрівець. – Треба йти в місто, вгору по вулиці. Онде, через якихось двісті метрів, чорніє здиблена посередині бруківка».

І мандрівець пішов. Наблизився до ланцюга, спробував одсунути одного з військових, але той стояв нерухомо й непохитно.

Вода вже піднімалася вище.

Схопившись руками за плечі військового, Харитонов спробував підстрибнути, щоб перелізти через цей живий ланцюг, як через огорожу. Але сил не вистачило, і вода не дуже-то відпускала ноги.

Він іще раз підстрибнув, і знову нічого не вийшло.

А води вже було по пояс; чорний булижник бруківки повільно віддалявся, зникаючи під натиском повені.

Харитонов у відчаї озирнувся на атомохід, який відпливав. Корабель був уже далеко, і раптом мандрівець помітив на верхній палубі якийсь рух, і червоний прапор, що розвівався поряд із величезною трубою, раптом повільно сповз униз і зник.

Від здивування Харитонов розкрив рот і ледве не захлинувся. Вода дісталася вже рота, й доводилося задирати голову вгору, щоб дихати.

Він обернувся до військових і помітив, що багато хто з них уже зник під водою. Набравши якомога більше повітря, він відштовхнувся ногами від каменю пристані й поплив до будинків, що піднімалися з води, залишаючи позаду себе море, корабель і військових, які залишилися стояти на смерть у ланцюзі. Він плив уже по вулиці, і здавалося йому, що видно попереду булижник, по якому можна буде втекти від повені. Але вода наздоганяла його, і вже двоповерхові будинки виглядали з-під неї тільки димарями.

І набридло Харитонову пливти.

«Куди я? – подумав він. – Навіщо? Я вже не тут, я там, на кораблі, з дружиною й дитиною».

І розвернувшись, поплив він назад, у бік корабля, що наближався до горизонту.

А над водою сходило сонце. І кричали чайки.

І Євдокія, погодувавши немовля, кидала їм корм – м'якуш хліба зі свого денного чотирьохсотграмового пайка.

1985—1989