Андрій Курков - Бікфордів світ

За час, який минув із дня арешту Харитонова, вже не один десяток сусідів змінився в його камері. Змінились і три слідчі, причому другий слідчий при першій же зустрічі сказав Харитонову, що Берутов заарештований за порушення соцзаконності й систематичне побиття допитуваних. Через деякий час зник і другий слідчий, а третій, що з'явився замість нього, викликавши Харитонова на допит, був із ним гранично ввічливий.

– Скажіть, – говорив він, – ви тут уже два роки, невже вам не хочеться додому?

Харитонов знизав плечима. Про домівку останнім часом він навіть не згадував. Думав, що після війни ні домівки не залишилося, ні рідних.

– Ну добре, – вів далі слідчий, – а тоді, два роки тому, підпалюючи шнур, про що ви думали?

– Я хотів вибуху, – спокійно відповів Харитонов.

– Ви хочете сказати, що вам у той час щось дуже не подобалося? Говоріть, не бійтеся! – Слідчий привітно всміхнувся. – Зараз зовсім інший час. Тільки будьте відверті. Що ви хотіли висадити в повітря?

– Усе, – сказав мандрівець.

– Чому?

– Усе було не так, – повільно мовив Харитонов, дивлячись за спину слідчого, в заґратоване вікно.

– Ну-ну! – підбадьорююче сказав слідчий. – Ви маєте на увазі систему чи життя в країні взагалі?

– Життя… Слідчий кивнув.

– Так, помилки керівництва здорово зіпсували життя народу, – сказав він. – Але ці помилки вже усуваються. А ваша рішучість мені подобається. Тепер можете йти. Дорогу до своєї камери знайдете?

Заарештований із нерозумінням у погляді подивився на нього, позадкував до дверей, вийшов у коридор і повільно пішов по вивченому напам'ять маршруту до своєї камери.

Назустріч йому крокував колишній його сусід по камері на прізвисько Зубило.

– Привіт, шпигун! – радісно вигукнув він. – Ти що, теж розконвойований?!

Харитонов загальмовано кивнув.

Повернувшись у камеру, він здивувався відсутності замка. Ліг на свої нари й задрімав.

Стало раптом тепло, і почув він ясно, як хвилі з шипінням облизують берег. Побачив крізь заплющені очі себе, що спускається з сопки. Побачив розвалений надвоє іржавий кістяк свого кораблика – самохідної баржі, застряглої між двох скель. Побачив ящики з динамітом, розкидані по піску. Спустився ще нижче, пройшов через улоговинку, зарослу папороттю, і раптом помітив, що йде по вже протоптаній стежині. Дивне почуття виникло в нім, і прискорив Харитонов крок, подумавши, що зустрінеться зараз із Федором Грицаком, старшим матросом, зниклим серед сопок одразу після того, як шторм викинув баржу на берег. Стежина вивела його на останній горбок, із якого ввесь берег було видно як на долоні. Тут мандрівець зупинився й оглядівся. І побачив чолов'ягу, що тягнув на саморобних полозках по піску два ящики з динамітом. Зарослий бородатий чолов'яга одягнений був у селянську суконну сорочку й такі ж штани. «Гей! – заволав йому Харитонов. – Ти куди це тягнеш?» Чолов'яга зупинився, озирнувся здивовано, потім мовчки показав рукою кудись уперед. Харитонов підбіг до нього, зупинився, важко дихаючи і тримаючись рукою за серце. «Навіщо він тобі?» – запитав він. «Хату будую», – відповів той, із підозрою оглядаючи Харитонова. «Хату?!» – перепитав мандрівець. Чолов'яга кивнув. «Покажи!» – попросив Харитонов. «Ходімо! – сказав чолов'яга й усучив Харитонову в руки кінець товстого мотузка, сплетеного з коріння. – Тягнути допоможи!»

Пішли вони вдвох уздовж берега по піску, нахиляючись уперед і відчуваючи тягар, який повз за ними на полозках. «Ну от, прибули! – випростав спину чолов'яга, коли забралися вони на невеликий піщаний горбок. – Тут хата буде». Харитонов кинув кінець мотузка, потер одну об одну почервонілі долоні й зробив кілька кроків уперед. Перед ним відкрилася неглибока квадратна виїмка, з якої піднімались акуратно викладені з цеглинок динаміту стіни з хвостиками назовні, через що ця майбутня хата була схожа на квадратного їжака. Стіни піднялися вже метра на півтора, а поруч лежала синя глина, як і та, що її було видно в прожилках між цеглинками. «Ну як?!» – запитав чолов'яга, з гордістю дивлячись на своє будівництво. Харитонов мовчки закивав. «Сам-то будувати вмієш?» – запитав раптом чолов'яга. «Та-ак», – відповів мандрівець. «Ну так чого стоїш, допомагай. Разом житимемо». Харитонов повернувся до полозків, підтягнув їх ближче до квадратного майданчика й почав діставати і складати під стіною сірі цеглинки. Раптом він мовби опам'ятався, підвів очі на чолов'ягу і сказав: «Але ж це вибухнути може!» – «Нічого, – відповів чолов'яга. – Усе вибухнути може, он земля теж вибухнути може, а люди нічого, живуть собі». Щось змусило Харитонова погодитися з цими словами, і взявся він за роботу. Чолов'яга теж без діла не стояв – притягнув на полозках іще чотири ящики, потім пішов копати глину. Вже перед заходом сонця розігнули вони спини, сіли біля багаття. «Звати тебе як?» – запитав чолов'яга. «Василь, – відповів мандрівець. – Харитонов на прізвище». – «А я – Андрій Корнягін», – ледь вклонився чолов'яга.