Андрій Курков - Бікфордів світ

Спека, сонце парить щосили. Зробив зауваження водієві, й на скло плавно опустилися сонцезахисні фільтри. Прекрасно, свіжий вітерець – запрацював кондиціонер. Тепер, може, музику? Ні, мабуть, не треба! Не все зразу… Тепер можна подумати про зміни, які необхідно здійснити. Почнемо з моменту приземлення. Так, про килимову доріжку вже вирішено. Далі… надто багато червоних транспарантів і гасел. Нехай буде менше. Нехай буде менше, та краще. По-ленінськи. Кілька дуже великих із дуже конкретними пропозиціями, і необов'язково, щоб закінчувалися вони знаками окликів. Можна і знаками питання. Далі. Дуже багато військових на аеродромі. Якщо вони там дислоковані постійно, для зустрічей і проводів, треба трохи скоротити армію. На число… Ну це можуть і соратники вирішити. Що далі?

І раптом щось виштовхнуло його з уявного світу, і вже в реальності він побачив, відчув, як табурет разом із ним поповз до протилежної стінки і, нахилившись на неї, погойдався, через що Мика ледве не розбив головою скло у вікні-ілюмінаторі. Гондола розгойдувалася, як човен під час шторму. Хмари, зовсім нещодавно такі далекі, тепер лежали майже під самою гондолою, вітер тягнув дирижабль уздовж цих хмарних полів, і навіть дерев'яна підлога та стіни тріщали під натиском цього вітру. Затамувавши подих, Мика дивився вниз, на нерівну пухнасту поверхню хмар. Ще якихось півметра – і днище гондоли торкнеться їх. І що буде тоді? Невже кінець? Катастрофа?

Дирижабль, звіюваний вітром, усе більше розганявся, й раптом іще один поштовх струснув гондолу, і повалився на підлогу табурет, впавши на ногу Мешканця, що лежав. Мешканець тужливо, по-дитячому скрикнув.

Мика, що присів від поштовху та переляку навпочіпки, підвівся і знову виглянув у вікно-ілюмінатор.

Гондола, як корабель, розрізала пухнасту гладінь хмарних полів, трохи зариваючись носом.

«Невже це кінець?» – думав Мика. Хмарний пил бився в засклений ніс гондоли, і, поглянувши вгору, Мика встиг помітити декілька зірок, перш ніж вони сховалися за туманною завісою. А через деякий, такий швидкоплинний час засклений ніс гондоли виринув по той бік завіси, і відкрилася внизу під ним нічна земля, прикрашена різноманітними скупченнями вогників, які освітлювали вулиці великих і малих міст Батьківщини.

«Ось вона – Батьківщина!» – встиг подумати Мика й тут же відчув, як іще глибше зарився ніс гондоли в невидиму воду повітря. Не втримавшись, він упав на дерев'яну підлогу й поповз униз до заскленого носа. Скупчення вогників розступалися перед дирижаблем, і кожна мить наближала ці земні сузір'я міст.

Мика підвівся, схопився за дерев'яний виступ борту. Підтягнувся і, обережно деручись, забрався вище, метрів на два далі від носа. Схопившись міцніше руками за раму, він кинув погляд на ніс і побачив там безпорадно зігнуте тіло Мешканця. Перевів погляд на вогники, які наближались, і тут зрозумів, що може врятувати дирижабль од загибелі, що може продовжити хоч би на час його безпечний політ. І, відпустивши раму, він скотився вниз, придавивши всією масою свого тіла Мешканця до передньої стінки. Мешканець захрипів. «Живий іще», – подумав Мика, простягнув руку до засувки переднього вікна-ілюмінатора і, схопившись за неї, із силою рвонув на себе. Штовхнув раму, і до свисту вітру, що миттєво посилився, додався брязкіт розбитого скла – вікно-ілюмінатор відчинилося назовні, й повітряний потік неймовірної сили вирвав його з м'ясом. У гондолі відразу стало зимно. Вітер, що ввірвався всередину, хльоскав Мику по обличчю невидимим батогом; навіть руки при кожному русі відчували опір повітря. Мика нагнувся, обхопив руками Мешканця і, напружившись, усадив його спиною до себе. Міцніше зчепив руки на його грудях і, ставши навколішки, ще трохи підвів наставника. Почув стогін, облизав обвітрені пересохлі губи, став навпочіпки і, набравши повні легені повітря, різко, мов штангіст, який піднімає штангу, випростав ноги. – А-а… – захрипів Мешканець. Мика несильно штовхнув його вперед. Падаючи, Мешканець упав животом на борт, склався навпіл і, мовби переламавшись, пірнув у зяючу діру ілюмінатора. Перед обличчям Мики майнули підошви його черевиків. Мика затулив обличчя долонями і, втративши рівновагу, звалився на підлогу.

Сльози лилися з очей і капали на підлогу, а у вухах шелестів неголосний голос. «Я живий! – говорив голос. – Я більше, ніж живий! Я відстояв своє право жити!» Над Батьківщиною піднімалося сонце, і його промені поспішали принести пробудження в кожен будинок, у кожне пташине гніздо, в кожен мурашник.