Андрій Курков - Бікфордів світ

Уранці, забравши у гравера плакетку і прихопивши із собою чотири цвяхи та молоток, я попрямував у сад. Розшукати ту галявинку з лавкою з темного дерева не становило труднощів, і незабаром я вже зайнявся справою. На жаль, не додумавсь я взяти з дому лінійку й олівець, так що довелося витратити чимало часу на те, щоб плакетка була прибита рівненько по самій середині лавки. Але врешті-решт справу було зроблено. Полірована бронза блищала на сонці, а я дивився на неї і радів, мовби це була не лавка, а моя дитина. В усякому разі, тільки тут залишиться маленька пам'ять про мене, навіть не пам'ять, а всього лиш ім'я, що не багато скаже людям, які захочуть тут сісти і відпочити.

Але пора йти. Пора зникати з цього світу. І я йду далі між дерев саду. Позаду залишається містечко з його напівпрозорими вулицями, а попереду тільки дерева, і нічого не видно за ними. Сад величезний, можливо, навіть він займає майже весь цей світ? Ну то й що? Це не зупиняє мене, і я продовжую свій шлях. Шлях у пошуках наступного світу, де я, можливо, зустріну Дору Вайт і тоді вирішу – чи варто зупинятись у тому наступному світі, чи й він не останній?!

Уже декілька днів не підводився з дерев'яної підлоги гондоли Мешканець дирижабля. Він лежав на спині, час від часу стогнучи. Мика то схвильовано ходив з кутка в куток, то сидів на табуреті, втупившись безпорадним поглядом у свого наставника. Іноді, піддаючись відчаю, він затуляв долонями обличчя, і плечі його здригалися від беззвучних ридань.

Наставник помирав.

Заходило сонце.

Закінчувався черговий вечір польоту, і в глиб гондоли проникало світло далеких зірок, падаючи на обличчя Мешканця й роблячи його ще більш блідо-жовтим.

Поступово Мика залишався сам, і це почуття самотності, яке наставало і проникало всередину, так лякало його, що тряслися руки і важко було дихати, ніби він знову й знову намагався вдихнути повітря в уже заповнені легені.

– Мико… Мико! – захрипів наставник, розплющивши очі й знайшовши затьмареним поглядом свого вихованця.

Мика опустився на коліна, нахилився до обличчя Мешканця.

– Мико, я вірю в тебе, – видихнув наставник, і очі його знову заплющилися.

Мика плакав, сльози капали на обличчя наставника.

Вітер розгойдував гондолу. Мешканець лежав нерухомо. Мика сидів на табуреті й дивився у вікно, за яким, проколені зірками, розкинулися небесні простори.

Десь у цих просторах, нескінченних і всеосяжних, подібний до зірки, тільки менший розміром і вільніший, летить рукотворний супутник – улюблене дітище Мешканця. Летить і не знає, що зовсім поряд, у тих самих небесних просторах, повільно згасає велике життя його творця й натхненника.

Мика підвів погляд до зірок і побачив його. Він линув між сузір'ями по невидимій дотичній, здійснюючи, можливо, мільйонний або мільярдний обліт вселенських володінь, на які людство давно вже поклало своє око. Він летів легко і неквапом, і позаздрив Мика його незалежності й відчуженості від світу земного. І тут же новий біль защемів у його душі, й подивився він униз, на хмари, що вкрили Батьківщину. О, як хотів би він бути зараз там, унизу, серед людей! Іти по вулицях знайомих і незнайомих міст і бачити захоплені погляди громадян його країни, що говорять майже вголос: «Він повернувся! Він нарешті з нами!»

Боже, як хочеться вниз! Ну хоч би опуститися нижче, щоб простори Батьківщини знову були доступні погляду.

Мика заплющив очі й у своїй відірваній од життя уяві почув радісні вигуки, побачив гасла і транспаранти, прапори і надувні кульки в дитячих руках. Побачив, як його дирижабль повільно опускається на спеціальний бетонний майданчик Внуковського аеродрому. Нервове торкання землі – і звідкись збоку обрушується могутня хвиля звуків вітчизняного гімну, а потім воєначальники щось доповідають, віддаючи честь. Килимова доріжка, бордова з мережаною темною окантовкою. Занадто вузька для двох; це йому не подобається. Але він іде по доріжці, а генерал поруч гупає підбитими черевиками по бетону. Це не годиться, треба наказати, щоб наступного разу розстилали доріжку шириною на двох. Генерал на таких церемоніях має бути на рівних із ним. А ось і величезна чорна машина. «ГАЗ» нової урядової марки. Чоловіки в костюмах суворо й застережливо дивляться на всі боки – охорона. Браві хлопці! Важкі підборіддя, бездоганні краватки, тверді погляди. Коли такі поруч, почуваєшся спокійним і впевненим за майбутнє Батьківщини. Машина безшумно рушає. Просторий салон – простягнув ноги і ще залишилося метра півтора до передніх сидінь.