Андрій Курков - Бікфордів світ

Знову прозвучав гавкіт собак, і вся природа принишкла, прислухаючись. Харитонов, стараючись не шуміти, підійшов до шлагбаума і з цікавості поторкав смугасту балку, що перекривала вхід у ліс. Відчув, що фарба свіжа, і почав відтирати забруднений палець об штани.

Пролунав скрип дверей. Харитонов завмер.

За вікном будки виникла ще одна фігура військового, з-за столу підхопився солдат.

До мандрівця донісся невиразний шум голосів.

Знову скрипнули двері, випустили на землю смужку яскравого світла. На неї лягла тінь, і хтось кашлянув, стоячи у дверному отворі. Раптом Харитонов побачив зелену ракету, що зметнулася над будкою, і за мить така сама ракета освітила небо десь далеко за будкою, а ще далі яскравою іскрою спурхнула вгору третя.

– Північ! – крикнув комусь військовий з порога.

Потім чиркнув сірником, прикурив.

Харитонов стояв, стежив за вогником цигарки, що ходив угору-вниз, і думав. Думав, що необхідно йому пройти за шлагбаум: там же продовжується його шлях і десь там же він закінчується. Але й тут було приємно і цікаво; він відчував наявність порядку і порушувати його не хотів. Тому не міг мандрівець змусити себе пролізти під шлагбаумом або обійти його. І, почекавши, поки військовий, що палив, повернеться в кімнату, Харитонов пішов до дверей. Ішов він повільно та обережно, як по мінному полю. А ступивши на поріг, іще довго зволікав, перш ніж постукати.

Двері відчинив білявий веснянкуватий солдат. Відчинив – та так і завмер, сторопіло оглядаючи того, хто стукав.

Важко ступаючи, підійшов другий військовий, у званні лейтенанта.

– Хто такий? – запитав він, суворо дивлячись у вічі Харитонову.

– За шлагбаум пройти можна? – запитав той неголосно.

Мовчання, що настало за цим, змусило Харитонова пошкодувати про те, що постукав він у ці двері.

Мовчання тривало довго, і тільки гавкіт собак, що знову прозвучав, зняв виниклу напругу.

– Хто сьогодні на розпліднику? – раптом запитав лейтенант.

– Мазурбеков, – відчеканив солдат.

– Документи?! – зажадав офіцер, дивлячись уже на Харитонова.

Мандрівець подав офіцерові матроську книжку.

У міру того як офіцер переглядав документ, обличчя його виражало все більше нерозуміння.

Нарешті він підвів очі, і в цих очах Харитонов побачив анемічну байдужість до всього на світі.

– Ну добре… – невизначено мовив нарешті. – А годинник є?

– Немає, – відповів Харитонов.

– Погано, – видихнув офіцер. – Без годинника не можна.

– А навіщо годинник? – ризикнув запитати Харитонов.

– Необхідно також мати при собі календар і дві пари білизни, – завчено додав офіцер.

Мандрівець задумливо втупився у брудну підлогу, потім зупинив свій погляд на гаслі, що займало повністю одну стіну: «ЗОБОВ'ЯЗУЄМОСЯ ПИЛЬНО ОХОРОНЯТИ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН З ОХОРОНИ ЧАСОВИХ ПОЯСІВ».

– І справді, кордон?! – вирвалось у Харитонова.

– А ви що, коли підходили, собак не чули? – запитав офіцер. – Календар є?

– Календаря немає… Карта є…

– Покажіть.

Харитонов слухняно витягнув із речового мішка карту вчителя географії. Офіцер відійшов із нею до столу, розстелив, притиснувши краї руками, й так і завис над нею, нагнувшись. Очі його заблищали.

– Брендоєв! Підійди! Подивись, яка у тебе батьківщина була при царизмі! І Польща, і Фінляндія!

Солдат теж схилився над картою, і обоє, здавалося, забули про Харитонова. Нарешті офіцер, важко зітхнувши, згорнув карту і повернув її мандрівцеві.

– Вибачте, – сказав він дійсно вибачливим тоном. – Без годинника і календаря не маю права пропустити через перехід. Ідіть уздовж дроту, метрів через шістсот – дірка в загорожі, там і перейдете.

Говорив він, пильно дивлячись просто у вічі Харитонову, й через це думка Харитонова про цю людину змінилася в кращий бік. «Служба! – зрозумів Харитонов. – Порядок не дозволяє, значить, не можна… Ну що ж, підемо до дірки».

– Рядовий Брендоєв! – обернувся лейтенант до солдата. – Проведете товариша до місця й повернетеся на КПП. Зрозуміло?

– Так точно!

Харитонов із вдячністю потиснув руку офіцерові й вийшов із будки в теплу зоряну ніч. Слідом за ним вийшов і солдат.

– Будь ласка, за мною! – сказав він і, обігнавши мандрівця, звернув ліворуч, вийшовши на вже знайому Харитонову стежку.

– Як звати? – запитав Харитонов.

– Василь.

– І я – Василь! – зрадів мандрівець. – Значить, тезки!

– Ага…

– Давно на кордоні?

– П'ятий рік.

– А додому скоро? – співчутливо поцікавився Харитонов.