Андрій Курков - Бікфордів світ

Горич теж відчув наближення втоми й поліз у кузов, де між бортом і прожекторним барабаном у декілька шарів було укладено брезент. Улігшись на нього, він дивився на небо і проводжав поглядом хмари, що поспішали кудись в один бік.

Задрімав. Приємний вітерець, який іще ніс у собі теплоту минулого сонячного дня, ворушив його волосся. А йому вже снилось, як він маленький іде по нічній дорозі до себе в село. В руках тримає ліхтарик, який світить дуже тьмяно, й тому він іще більше боїться опинитися в цілковитій темряві. Він іде з кладовища, де разом із сусідськими хлопчаками ловив привидів. Звичайно, ніяких привидів вони не спіймали, а врешті-решт хлопчаки пожартували над ним і десь сховалися. Чекав їх він дуже довго, але так і не дочекався. І ось довелося самотою повертатись у село, де з офіцерським ременем у руці чекав батько. Він йшов по нічній дорозі, й раптом слабкий промінчик ліхтаря вихопив із темряви борт машини брудно-зеленого кольору. Хлопчик зупинився, прислухався, придивився. Було тихо, й навіть нічні птахи не кричали. І тоді він знову пішов, переводячи промінь ліхтарика то собі під ноги, то на машину, яка здавалася неймовірно довгою й величезною. І раптом у світлі ліхтарика він побачив чоловіка, що сидів навпочіпки, у військовій формі, але без погонів і петлиць. Він сидів до нього спиною й не ворушився. Тремтіння пробігло по спині та руках, і стало раптом холодно, так холодно, що він відчув, як на шкірі посхвачувалися сироти. Хлопчик навшпиньки обійшов сидячого, з боязню посвітив йому в обличчя і тут же впустив ліхтарик. Волосся, вуса і щетина сидячого були вкриті густим інеєм. І вії, що змерзлися в снігові смужки, нависали над напіврозплющеними очима.

Ліхтарик не погас. Він лежав під ногами у хлопчика, освітлюючи клаптик землі та носок чобота військового, що сидів навпочіпки.

Хлопчик нагнувся, підняв ліхтарик і посвітив на кабіну.

Дверцята кабіни були відчинені, й видно було, що на сидінні лежить головою до керма інший військовий у величезних чоботях.

Немов щось чуже ввірвалося в життя хлопчика. Він, здавалося, вже не боявся темряви й не боявся цієї людини із застиглим холодним поглядом. Не боявся й величезної машини, хоча ніколи таких не бачив. Він просто не боявся.

Постоявши декілька хвилин біля машини, він зірвався з місця й помчав дорогою додому, до села, назустріч офіцерському ременю батька, якого він тепер теж не боявся. Мабуть, щось у житті змінилось або він подорослішав.

Шофер прокинувся й розплющив очі. Все ще було темно, але зірок на небі він не побачив. Ноги отерпли від незручної пози. Він сплигнув на землю, розім'явся, поприсідав. Увімкнув фари й поліз у кузов будити напарника.

– Ти чого?! – крізь сон обурився Горич. – Темно ж.

– Уставай, поїдемо, поки темно, – наполегливо говорив шофер.

Горич підвівся. Вони зайняли свої місця в кабіні.

– Не поїде! – впевнено сказав Горич.

– Xa! – видихнув шофер. – Не поїде? А це бачив?

Уражений Горич мовчав, намагаючись розібратися, що з минулого було сном, а що – реальністю.

Поверхня була вибоїстою, й машину знову кидало з одного боку в другий.

Фари вихоплювали з темряви тільки голу тверду землю.

– На, закуси! – шофер простягнув другові два абрикоси.

Приємний солодкий смак заповнив рот. Горич довго їх жував, стараючись затримати смак якомога довше.

Шофер теж жував, голосно спльовуючи кісточки.

– їдемо! Все-таки їдемо! – торжествуюче мовив він із набитим ротом.

Горич сплюнув дві кісточки в долоню й подумав про те, що добре б де-небудь посадити абрикоси. Поклав кісточки в кишеню гімнастерки. У світлі фар знову закружляв сніг, але вони не звернули на нього уваги.

Час для Кортецького й Андрія минав повільно. Іноді, під час короткого передиху, він зупинявся разом із ними й знову продовжував рух, коли Андрій, важко зітхнувши, брався за візок.

Уже давно вони не відчували спраги й навіть не наповнювали фляги. Адже йшли вони берегом річки й могли у будь-який момент зупинитися та попити чистої холодної води.

Поки вони йшли, річка стала ширшою, і протилежний берег тепер неможливо було розгледіти в уранішньому серпанку, але місця залишалися безлюдними й після тієї хатинки слідів присутності людини вони не зустрічали.

Долоні в Андрія зажили, і шкіра на них так загрубіла, що одного дня хлопець сам собі подряпав долонею обличчя, проганяючи комара.

Кортецький помітно нервувався, боячись, що коли й далі не буде людей, то вони й до зими не повісять дві останні «сковорідки».