Андрій Курков - Бікфордів світ

Він випростався і став перед ліжком, дивлячись на вулицю, на темряву будинку, що виднілася, на протилежному боці.

Летів дрібний сніг, майже не підштовхуваний вітром. І тому він летів неспішно і просто вниз, до землі. Можливо, навіть не летів, а падав.

Чомусь сніжинки, що падали перед відчиненим вікном, залітали в кімнату, наче вона затягувала, всмоктувала їх своїм теплом. І кудись випаровувалося це тепло, тому що на місце перших сніжинок, які залетіли, впали і розтанули на блідо-зеленому покривалі ліжка, опускались усе нові й нові, і танули вони вже не так швидко, а деякі й не танули зовсім.

Холод оточував Харитонова, і затремтів він, іще не усвідомивши, а тільки відчувши, що все обрушилось, усе загинуло, і мрії, які знову так і не втілились у життя, залишилися позаду, в уже пройденому минулому.

Він відшукав свій речовий мішок – добре, що той так і лежав заштовханий під кушетку, звідки його навіть при обшуку не витягнули. Перевірив міцність вузла, яким до лямки було прив'язано шнур, і вийшов, не зачинивши за собою дверей. За спиною ще горіла лампочка і крутився навколо неї, як біла мошва, дрібний пухнастий сніг.

Назустріч вітру, що дув в обличчя, з очей потекли сльози, коли, вийшовши на вулицю, зупинився Василь біля колишнього свого будинку. Потім, щось пригадавши, він зайшов назад, піднявся по сходах і в кухні, яка все ще зберігала живе тепло, відшукав переховані дружиною дві гамівки, що лежали у відрі для миття підлоги під справжньою ганчіркою. З любов'ю склавши їх у речовий мішок, він покинув цей будинок. Цього разу назавжди.

Вже йдучи по проспекту Свободи, він почув попереду цокіт копит. Але не зупинився Харитонов. Гірко й гидко було на душі, й, готовий до найгіршого, він тільки додав кроку. Дійшовши до розвилки, освітленої двоголовим ліхтарем, він повернув у вуличку, що вела до школи, і тут побачив двох вершників у білій формі на білих конях. Побачив і пішов їм назустріч так само, як і вони неспішно пливли назустріч йому.

Вершники, котрі про щось говорили між собою, замовкли, побачивши Харитонова. Тепер вони уважно вдивлялися в нічного подорожнього, що так безстрашно йшов їм назустріч. Але він не зупинявся; не зупинялись і вони.

І хоч бачив він їх погано через сльози, що застилали очі, але відчув у якийсь момент, що рух вітру раптом став слабкіший і обабіч нього промайнули білі крупи коней. Не повіривши, озирнувся і справді побачив, що вершники зупинились і здивовано дивляться йому вслід.

Перед входом у школу все так само, задерши горн до неба, стояв припорошений снігом піонер. Харитонов піднявся на другий поверх, де жив учитель.

Із-за дверей у коридор пробивалася гостра, як ніж, смужка світла.

Харитонов постукав; двері відчинилися. Хазяїн відступився, пропускаючи гостя в кімнату.

– Я думав, ти спиш.

– І тому прийшов? – запитав учитель доброзичливо.

– Я йду звідси, – сумно мовив Василь. – Дружину заарештували, а з мене підписку взяли, таку саму, як із дружини перед арештом.

Семен спохмурнів.

– І куди ж ти? Адже зима?

Харитонов знизав плечима.

– Як-небудь вийду, – сказав він із сумнівом у голосі, мовби й сам не дуже-то вірив у ним же сказане.

Запала тиша, і тим більше була вона напруженою, чим серйозніше дивились у вічі один одному Семен і Харитонов.

– А не замерзнеш? – порушив тишу вчитель.

– Ні. В мене ще дві гамівки є в мішку. В них не замерзнеш.

– Так… – похмуро видихнув учитель. – У них не замерзнеш.

– Та і скільки я вже пройшов. Що я, ще трохи не пройду?! – підбадьорюючи самого себе, сказав Василь.

– Добре тобі, – сказав учитель. – Якщо вийдеш, то вже точно врятуєшся! Тут же немає життя.

– Ну так якщо не боїшся… Ходімо зі мною! – запропонував мандрівець. – Може, вийдемо!

Учитель мав розгублений вигляд. Обличчя вилискувало синюватою блідістю.

– А що, – якось натужно мовив він. – І піду! Не все ж життя глобуси фарбувати й дітям казки про географію розповідати…

Він почав судорожно одягатися, дістав із шафи брезентову сумку, накидав у неї всяких дрібниць і навіть небезпечну бритву.

– Ти карту візьми! – сказав йому Харитонов.

Семен зняв із шафи перев'язаний тасьмочкою рулон і, прим'явши його, теж запхав у сумку.

– Ну все, – окинувши прощальним поглядом свою кімнату, сказав учитель. – Прощавай, місто без імені… прощавай, школо без номера і діти без по батькові.

Вийшли на вулицю. Вітер послабшав і дув тепер у спину, мовби допомагаючи і підтримуючи в нічних подорожніх рішучість. Пройшли повз сірі будинки та повз будівлю під номером 254, куди обіцяв він прийти на першу зміну і де склав перший у своєму житті годинник, нехай не ручний, але все-таки той відмірював час. Ішли далі, між пустирів, що тяглися з обох боків, і була це вже не вулиця, а змерзла смужка укоченої та втоптаної землі з назвою гордою і великою, що вселяє людям віру і надію та іноді піднімає цією надією вмираючих. Бо назва була – Дорога, а Дорога в умах людей і є вічний шлях до порятунку.