Андрій Курков - Бікфордів світ

І знову під команду чолов'яги склав Харитонов другий годинник із двох дерев'яних кружалець і подвійної колби, тільки цього разу впхав йому чолов'яга семихвилинну ложечку. Після цього взяв чолов'яга в нього годинник і, перевернувши, почав уважно стежити за піском, який сипався в нижню колбу.

– Чистий! – вдоволено мовив він. – Ох і намучився ж я, поки його таким зробив! Спочатку прожарити, потім просіяти і промити, а потім знову на прожарювання… Ну що, чорноробе, подобається годинники робити?!

Харитонов кивнув, із цікавістю оглядаючи кімнату, заставлену безліччю піскових годинників різних розмірів.

– Ну тоді візьму тебе учнем!

Пропрацював там Харитонов до вечора й залишився дуже задоволений цією спокійною серйозною роботою. Подобалося йому підчіплювати хромованими різнохвилинними ложечками пісок із бляшаної коробки і, стежачи, щоб він не розсипався, обережно перевертати у скляні подвійні колби.

Він би міг так працювати і до ранку, але чолов'яга рішуче зупинив його, прикрив бляшану коробку з піском мішковиною, а зверху поклав дошку. «Щоб не відволожувався! – пояснив він. – А цей ось візьми за роботу. Добре потрудився! – Він вручив Харитонову ним же зроблений годинник. – Таких ні в кого немає. Ось подивишся вночі на пісок!» Харитонов подякував чолов'язі, той у відповідь самовдоволено всміхнувся. «Завтра не спізнюйся! – сказав він Харитонову насамкінець. – До гудка виходь, інакше не встигнеш!»

Харитонов кивнув і вийшов на поріг, який уже встиг покритися намерзлою кригою через те, що пара більше не виповзала з коридору.

На вулиці було темно. Стискуючи годинник у руці, Василь заспішив додому. У якийсь момент кинувши погляд на свою руку, він помітив, що пісок у годиннику світиться, і це з невідомої причини надало йому сили, і попрямував він у бік будинку ще швидше.

Вже підходячи до дверей у парадне, обійшов відкритий легковий автомобіль, що стояв під будинком. Серце відчуло щось недобре, і він засунув пісковий годинник у кишеню пальта. Бігом піднявся по скрипучих сходах і ввійшов до квартири.

Здавалось, і не було в них стільки речей, аби, звалені на підлогу, вони утворили купу, але зараз уся підлога кімнати була всіяна ганчірками, коробками, старим взуттям і розворушеними газетами. На кушетці сидів коротко стрижений худорлявий молодик і щось записував на аркуші паперу блідою тремтячою рукою. За ним у кутку кімнати, де раніше лежала пачка газет, стояв нерухомий спішений вершник у білій формі з рушницею за плечем.

Євдокія сиділа на ліжку, втупившись у підлогу каламутним поглядом.

– Ви до кого? – не відриваючи очей од свого паперу, запитав молодий, одягнений у темно-синій плащ, явно недостатньо теплий для цієї зими.

– Я живу тут, – видихнув Харитонов, все ще нічого не розуміючи. – Я чоловік…

– А-а, її чоловік, це добре, – байдуже мовив чоловік у синьому плащі. – А я її слідчий. Що ж ви, чоловіче, не вберегли її?

Він нарешті підвів голову й докірливо втупився у вічі Харитонову.

– А що? – запитав Харитонов, глитнувши слину.

– Ось підпишіть протокол обшуку, – слідчий простягнув йому аркуш паперу та ручку.

Василь машинально підписав.

– І ти черкни теж! – підкликав слідчий чоловіка в білій формі.

Той повільно підійшов, довго примірявся до ручки, потім поставив-таки якусь карлючку.

– Відвозимо ми її від вас, – слідчий похитав головою, косячись на Харитонова. – Догралися…

– Ой, та за що ж! – неголосно затужила Євдокія, немов уже втомилася від ридань і сили її закінчувалися.

– І ось іще підпишіть! – підсунув слідчий Харитонову менший папірець. – Підписка про те, що ви на час слідства зобов'язалися не виходити зі своєї квартири. Зрозуміло?

Харитонов підписав і цей папірець.

– Ну все, до скорого побачення! – Слідчий підвівся і кивнув чоловікові в білій формі.

Той підійшов до Євдокії, шарпнув її за плече, щоб уставала.

Ще довго не йшов із вух шум автомобіля, що відвіз дружину. Горіла лампочка, освітлюючи м'яким світлом звалені на підлозі речі. Увесь затишок цієї кімнати, що вразив колись Харитонова, зник. Стіни, обклеєні газетами, дивилися на нього вороже, як на чужака. Він сів на кушетку і тут же схопився, згадавши, що саме там сидів слідчий.

Підійшов до ліжка і, накривши долонею важку литу кулю, що увінчувала ближнє ребро спинки, нахилився до вікна, запнутого намерзлими узорами.

За вікном було темно. Чувся шурхітливий рух снігу.

Харитонов зняв гачок, що тримав вікно зачиненим, і щосили натиснув на раму. Вона скрипнула, подаючись, і відчинилося вікно. Увірвався з вулиці мороз і, несподівано вдаривши Харитонова, обпік йому обличчя.