Андрій Курков - Бікфордів світ

За вікном темніло, і в сутінках, що наставали, знову летів сніг, пухнастий лапатий сніг, мовби привчаючи людей до своєї тривалої присутності. Він лягав на скло, але вже не танув, а намерзав узорчастою крижаною кіркою, крізь яку і вранішнє світло проникало всередину важко, багаторазово заломлюючись і роблячись через те менш світлим і яскравим.

Було ще темно, коли Євдокія шмигнула з-під ватяної ковдри, стараючись не розбудити Василя, і, накинувши ситцевий халатик, тихенько причинила за собою двері, що вели на кухню.

Неголосний, але наполегливий фабричний гудок, який донісся з вулиці, змусив поспішити. Вона загорнула за звичкою каструлю зі сніданком для чоловіка в стару ватянку і, поставивши її на стіл, квапливо переодягнулась і пішла на роботу.

Харитонов прокинувся пізніше. їсти йому не хотілось, але, згадавши про щура, він витягнув із каструлі дві ще теплі картоплини й поклав їх на пачку газет у кутку.

На вулицю не тягнуло, але Харитонов твердо вирішив відшукати школу і зустрітися з учителем географії, що йшов учора в п'ятнадцятій колоні. Чомусь він був упевнений, що вчитель – людина хороша, добра і напевно допоможе йому розібратися, де він перебуває. А якщо буде удача, то і подружиться він із ним. Важко ж так самому, навіть якщо жінка є. Про що з нею балакати можна?! Інша річ – з мужиком!

Хоч і вирішив Харитонов, що вже знайшов він і вогнище, і дружину, і покидати це місто не хотів, хоч і не подобалося йому щось, а щось інше здавалося дивним і незрозумілим, але не міг він відігнати й думки про дорогу, що приходили до нього досить часто і стали мовби частиною його мріянь про майбутнє. І ось те, що не подобалося йому в місті або було незрозумілим, ніби говорило щодня: «Йди ти звідси!», а Євдокія так само щодня, прийшовши з роботи або ж ідучи на неї, обіймала тепло Василя й так само тепло говорила: «Милий ти мій! Навік ми разом!» І була Євдокія живою та ласкавою, а тому він і слухав більше її, ніж якісь там невиразні підозри та побоювання.

Пошуки школи зайняли, на подив, не багато часу. Знайшов він її випадково і швидко, просто йдучи по вулиці, раптом побачив білу, вкриту сніговою шерстю скульптуру хлопчика-горніста, підійшов і зрозумів, що якраз вона-то і прикрашає вхід у школу.

Усередині йшли уроки, в коридор доносилися різні вчительські голоси, які щось пояснюють, чогось навчають.

«Наші знання – Батьківщині!» – прочитав Харитонов, і здалося йому, що він прийшов у свою Каргопольську школу, де висіло таке саме гасло й такий самий неголосний шум стояв у коридорі під час уроків.

Він пішов по вкритій коричневою фарбою підлозі, читаючи назви, написані акуратно під трафарет на табличках, прибитих до класних дверей. Зупинився перед класом географії. За дверима було тихо. Харитонов заглянув усередину й зустрівся поглядом із тим же молодим, гладенько поголеним чоловіком. Той, побачивши Харитонова, підніс указівний палець до губ і кивнув на школярів. Школярі в цей час були заглиблені в дивне, з точки зору Василя, заняття: на кожній парті стояло по глобусу й по банці з червоною фарбою, і школярі акуратно зафарбовували червоним обведені чорною лінією простори.

Учитель вийшов у коридор, акуратно причинивши двері.

– Що вони роблять? – здивовано запитав Харитонов.

– Контурні глобуси розфарбовують, – спокійно пояснив учитель. – На жаль, ми отримуємо тільки дві фарби: червону і синю, так от доводиться дітям усю сушу червоною робити, а воду, як і належить, синьою. А хто ви? – несподівано закінчив він своє пояснення.

Харитонов детально розповів про себе, чим викликав шанобливий погляд учителя, а потім запитав про карту і про місто.

– Ні, карт у нас тут немає, – похитав головою вчитель. – І назви у міста теж немає…

– Як немає?! – здивувався Харитонов.

– Стару скасували років двадцять тому, коли перший раз хотіли перейменувати, але не перейменували, оскільки той, чиє прізвище хотіли місту дати, виявився ворогом. Ну а потім як фатум якийсь. Останній раз, рік тому було, хотіли на честь маршала – так цей маршал шпигуном виявився. Ось так досі й стоїть місто без імені.

Задеренчав шкільний дзвінок, і коридор наповнився дитячим галасом, таким звичайним і радісним.

– Якщо ви не поспішаєте, можемо до мене сходити, чаю вип'ємо, – сказав учитель.

Жив учитель у цій же будівлі, але тільки на другому поверсі. У його кімнатці, що була завалена паперами та пахла пилом і книжковою вогкістю, було, одначе, затишно й тепло.