Андрій Курков - Бікфордів світ

А час уже рухався до холодів, і сонцю з кожним днем потрібно було все більше сили, щоб розігнати вранішній серпанок і хоч якось прогріти повітря. Від натуги воно червоніло, але чим червонішим ставало, тим менше тепла діставалося землі.

Тайга обабіч річки рідшала, а далі, там, куди простувала течія річки, виднілися сопки, що піднімалися до неба. Коли повітря було прозоре, Андрій, штовхаючи візок, не дивився під ноги, не маючи змоги відірвати погляд від цих небачених високих пагорбів, які тупими конусами таранили низьке небо.

– Скоро гирло! – говорив, дивлячись на сопки, інвалід. – Онде, за цими пагорбами, плескається море і напевно живуть люди. Вони, можливо, і на сопках живуть.

Зупинившись на чергову ночівлю, вони розвели вогнище недалеко від води. Земля поступово охолоджувалась, і тому влаштувалися вони майже біля самого полум'я, що ледве не дотягувалося до їхніх рук і ніг. Іскри тріскучого вогнища рвалися в низьке небо й перед тим, як погаснути і розчинитися в темряві, встигали, на мить завмерши, стати в один ряд із зірками. Зірки теж гаснули, як іскри, або іноді раптом зривалися з місця й починали падати на землю, але до неї не долітали, згаснувши в дорозі. И від цього мерехтливого руху іскор і зірок небо здавалося зовсім близьким – простягни руку і помацаєш його глибоку синяву, й залишиться на долоні опік від випадково зачепленої зірки.

– Непорядок… – бурчав собі під ніс інвалід, дивлячись на полум'я. – Куди ж вони всі поділися?! Треба було до війни рівномірно населення розселити, якщо країна така величезна. Скажімо, двісті чоловік на квадратний кілометр. Ось тоді куди не підеш, а вийдеш до житла…

– Якби ще одне зимовище знайти, – продовжував бурмотати інвалід, – нехай навіть без людей, залишилася б тоді всього одна «сковорідка». А з однією повернутися – не великий гріх…

Якось уранці вони знайшли на березі напівзатоплений дірявий човен.

Кортецький зрадів, але коли витягли його на берег, він просто розсипався – дошки були гнилими.

– Чого ж ми раніше не додумалися? – запитував Кортецький. – Навіщо йти вздовж річки, коли можна пливти?

Андрій здивувався – як, дійсно, як вони не додумалися до цього раніше? Але ось тільки на чому пливти?

– Може, пліт зробити? – запитав хлопець.

– Молодець! – схвалив думку інвалід. – Цвяхи і молоток же є!

Пліт побудували швидко. Правда, вийшов він не дуже надійний, але річка була спокійною, нікуди особливо не поспішала, й це надавало інвалідові впевненості.

Працюючи, Андрій час від часу оглядався на кедр, який ріс недалеко від берега.

– І чого ти туди косишся? – запитав Кортецький, теж кинувши погляд на горде високе дерево.

– На такий же кедр ми гудодзвін вішали. – Андрій схилив голову набік, дивлячись на верхівку дерева.

– Це той, що гудів?!

– Так, – кивнув хлопець. – Я тоді двічі на кедр видирався, на саму крону.

– Ти ба… Ну та тобі легше, у тебе ж дві ноги.

Андрій задумливо дивився на пліт, збитий зі стовбурів молодих сосон.

– Ну що, вантажитимемось і відчалюватимемо? – з виразом урочистої радості запитав Кортецький.

– А може… – мовив і знову замовк, замислившись, хлопець.

– Що – може? – запитав інвалід. – Ану викладай, не темни!

– Може, я «сковорідку» там угорі закріплю, як дзвін. Дзвін-то по всій окрузі чутно було.

Інвалід іще раз задер голову й подивився на кедр. Дерево йому подобалося – своєю самостійністю, чи що. Стояло воно між річкою й іншими деревами, що росли стовпищем, і було вище й міцніше за інших.

– А що, може, й добре! Який рибалка пропливатиме по річці, то обов'язково почує. Ну давай, з Богом!

Андрій узяв молоток, запхав його собі за пояс, прихопив цвях і «сковорідку», яку довго вертів у руках, не знаючи, як би її прилаштувати, щоб руки були вільними.

Нарешті, коли інвалід дав йому свій ремінь, хлопець затягнув його і, затиснувши «сковорідку» між пряжкою ременя та животом, подерся вгору. Досягнувши крони, зупинився, подивився вниз і відчув себе птахом, побачивши струмок замість річки, крихітного інваліда й іграшковий візок.

Забив цвях у найтовстішу гілку, начепив «сковорідку» й поліз униз.

– Ну?! – запитав Кортецький. – Порядок?

Андрій кивнув.

– Тоді давай іще розламаємо візок, дошками пліт зміцнимо, а там і відчалювати можна! – зраділо мовив інвалід. – Ти ось не повіриш, а я з дитинства моряком хотів стати. І треба ж – дійсно попливемо! Тепер я – капітан, а ти мій матрос. Зрозуміло?

– Так точно, – бадьоро відповів хлопець і подумав, що давно вже вони не розмовляли по-військовому.