Андрій Курков - Бікфордів світ

Сніг на просіках був укритий жорсткою, загартованою вітром кіркою, й тому Харитонов і Семен чули кожен свій крок. Семен за останні кілька днів дуже втомився й ішов погойдуючись, наче був п'яний. Іноді він зупинявся, згинався, і тіло його стрясалося від хрипкого кашлю, напад якого іноді тривав так довго, що Харитонов, чекаючи, коли кашель відпустить його друга, встигав одсапатись і набратися сил для продовження шляху.

Іти по лісосмузі було легше, ніж по просіці. Здавалося навіть, що серед дерев дме не такий холодний вітер. Але смуги були вужчі за просіки, і знову доводилося подорожнім виходити на відкритий простір, де холодний вітер обпікав шкіру, очі сльозились, і сльози, не встигнувши скотитися по щоках, зупинялися на півдорозі й тверднули, ставали шматочками льоду.

Дрімали вони по черзі в нічний час, не даючи один одному заснути. Було це більше схоже на тортури, ніж на сон, але тільки так вони могли бути впевнені, що наступний день проведуть знову разом.

Якось уранці, відчувши неподалік чиюсь присутність, мандрівці причаїлись і видивилися вовка, що йшов за ними на відстані кількох десятків метрів. У лісосмугах він підходив ближче, але коли вони виходили на просіку – зупинявся й чекав, поки вони знов увійдуть під дерева, після чого підтюпцем долав засніжений простір. Звір був худим і слабким. Коли він біг, було видно, як його заносить, і здавалося, що навіть слабкий порив вітру може припинити його біг.

В один із днів Харитонову привидівся дирижабль, який пролітав над ними. Він зрадів, обійняв Семена і змусив його подивитися в небо. Але Семен дирижабля не побачив.

Дні хоч і були короткими, але тяглися повільно. Так само повільно перетинали лісосмуги та просіки Харитонов і Семен, і так само невідступно йшов за ними вовк, до присутності якого вони звикли. Кашель усе частіше зупиняв Семена, і коли він нарешті випростував спину, на снігу під його ногами червоніли крапельки крові.

– Нічого… – говорив він. – Дотягнемо куди-небудь…

– Обов'язково дотягнемо, – підбадьорював його Харитонов, але вже шкодував про те, що потягнув Семена з собою.

Якось уночі, коли Семен дрімав, а Харитонов вартував, тримаючи його за руку, ця рука ослабіла. Харитонов спробував розбудити Семена, але не зміг.

Уже розвиднилось, а Харитонов усе сидів під деревом, стискаючи в руці холодну руку товариша. Думав Харитонов про те, що тепер він залишився сам, і про те, що треба поховати друга. Але як поховати його, коли немає ні лопати, ні лома, а під ногами промерзла недоступна земля.

Думаючи, він дивився на сніг, що вилискував блакиттю, і раптом почув близько чиєсь часте дихання: вовк сидів за два кроки від нього й дихав парою собі на лапи. Вовк не дивився на Харитонова. Харитонов пошукав поглядом палицю, щоб про всяк випадок мати зброю проти хижого звіра, але палиці близько не було.

Тим часом вовк перейшов на інший бік і всівся позаду мертвого Семена, втупившись у вічі Харитонову нерухомим холодним поглядом.

– Ясно, – прошепотів мандрівець, помітивши, що на ногу мертвого товариша з пащі вовка капнула слина. – Хіба ти їси мертвих? Ти ж вовк, а не шакал.

Вовк, немов зрозумівши слова Харитонова, винувато опустив погляд. Харитонов насилу звівся на ноги, відтягнув Семена від дерева. Вовк відбіг на декілька метрів.

Сніг був зовсім неглибоким, і Харитонов зрозумів, що навіть снігової могили для його друга не вийде.

Звір знову наблизився і всівся біля Семена.

«Та від тебе, мабуть, не відкараскаєшся!» – подумав Харитонов і уявив собі, як цей вовк обгризає закляклі ноги й руки Семена, і – дивна річ – не жахнувся він од цього бачення, і здалося воно йому навіть чимось зрозумілим. Живе, щоб вижити, поїдає таке ж живе, але слабке чи хворе, або поїдає мертве. І так триває життя Всесвітнього Лісу, сповнене різноманіттям, але гранично логічне. І тоді Харитонов, уже не думаючи про поховання друга, почав закривати снігом голову Семена. Сподівався він заховати від іклів вовка те, чим відрізнявся вчитель од інших людей, зустрінутих Харитоновим на своєму шляху. Він утрамбував долонями маленький сніговий пагорб над головою Семена і перевів погляд на вовка. Вовк якось по-собачому поворушив хвостом і, простягнувши лапи вперед, улігся на снігу.

– Ну все, – важко видихнув Харитонов. – Прощай! Прощай, Семене.

Він нагнувся й востаннє потиснув синю руку, потім витяг із мішка вчителя старовинну карту й переклав у свій, після чого попрямував, не оглядаючись, далі, до просіки, що проглядала між стовбурами дерев.