Андрій Курков - Бікфордів світ

Він дивився на траву, на шапочки грибів, які піднялися, щоб стати доступними сонячним променям.

Раптом один міцний підберезник захитався і впав, а його шапочка зникла. Шерех живої істоти привернув увагу Харитонова, і він уже стежив за цим місцем, де хтось маленький ласував грибком. Сівши навпочіпки, мандрівник стежив за ворушінням у траві, очікуючи побачити їжачка, але, придивившись, помітив щура, що дивився йому в вічі, притиснувши чіпкими лапками до землі ще недоїдений підберезник. Щур дивився на нього без переляканого напруження, хоча до нього й було трохи більше двох кроків. Перервавши погляд, він зубами відірвав од грибної ніжки смужку білого м'яса і знову, підвівши мордочку, втупився в Харитонова. Харитонов, зірвавши травинку, лоскотав нею свої губи, але поглядом був усе ще прикутий до звірятка, яке спостерігало за ним.

Харитонов добре пам'ятав останню страхітливу ніч на баржі, пам'ятав і про те, як намагався влучити палицею у зустрінутого в тайзі щура, та зараз на мирному, прогрітому сонцем схилі вся колишня ворожість до цього хитрого зубатого звірятка минула, і подумав він про те, що всі звірі мають від природи рівне право на життя: і люди, і щури, і птахи, і риби, і вовки.

А щур, хутко знищивши підберезник, усе так само дивився двома маленькими оченятами на чоловіка.

Чоловік усміхнувся на все своє веснянкувате обличчя і, вирішивши перевірити, наскільки нелякливий цей щур, рішуче зробив крок у його бік. Щур навіть не відстрибнув, коли нога Харитонова, що зробив другий крок, прим'яла траву, ледве не наступивши на хвіст звірятка. Після третього кроку чоловік зупинився й озирнувся. Щур швидко пробіг біля його ніг і знову зупинився попереду, кроків за два від чоловіка. Той знову пройшов повз нього, ледве не зачепивши ногою, і знову щур, почекавши, поки чоловік зупиниться, вибіг уперед, завмерши в нього на шляху.

Дивна гра тривала. Коли черговий раз Харитонов зупинився, щур проскочив уперед і зник у траві. Харитонов оглядівся: просто перед ним, буквально під ногами, починалася чи то просіка, чи то дорога, рівна і пряма, вирубана в кедровій тайзі. Він стояв на самому її початку – за спиною високі стрункі дерева утворювали тупик. Важко було зрозуміти, початок це чи кінець дороги, але проста логіка підказувала, що перед Харитоновим лежав початок, адже дуже часто дороги, стежини зароджуються в зовсім дивних місцях, але приводять вони завжди до житла, до тепла або до інших доріг.

І попрямував бадьоро Харитонов цією просікою-дорогою, першою на своєму шляху. Крокував і роздумував, у якій стороні від нього зараз б'ється об піщано-кам'яний берег Японське море. Дуже вже хотілось йому дізнатися про це, щоб зрозуміти, в який же все-таки бік він іде. Але у відповідь прийшла тільки одна думка: ось якщо підпалити бікфордів шнур і почекати, поки він прогорить увесь, там, де зметнеться над горизонтом величезної сили вибух, – там і була його баржа. Але Харитонов тут же відкинув цю думку через свою незгоду з нею, адже в дорозі він був не один місяць, а отже, шлях пройшов довгий, і невідомо – якщо вибухне баржа, чи побачить він вибух, чи почує гуркіт. Та й потім, який сенс і куди йому йти, якщо десь далеко не лежить на мілині баржа, повна динаміту, і якщо не зв'язує його з цією баржею вогнепровідна нитка? Ні, той динаміт – це все, що є у Харитонова, і доки він шукає, кому передати його або що з ним зробити, – шлях його має мету, а отже, і сенс.

Над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастав вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно плив чорний дирижабль, наповнений зсередини теплом, завдяки якому політ його був позбавлений посадок. І був знаменний його політ не лише відсутністю людини на борту, але й узагалі відсутністю всякого баласту. Його політ був вільним волевиявленням вітру, а тому нескінченним. Адже волевиявлення людини завжди переслідує конкретну досяжну мету, і притому, з різноманіття цілей людині властиво вибирати найлегше досяжну, адже живучи, вона рахує прожитий час і віднімає зі свого життя, зменшуючи таким чином його залишок, а порахувавши приблизний залишок життя – поспішає, щоб устигнути. Вітру поспішати нікуди – він несмертний, його мета – рух повітря й усього іншого, здатного бути легшим за це повітря: порошинок, метеликів, дирижаблів. Можна подумати, що коли відмовитися від цілей – відкриється вічність, що складається з руху, але, на жаль, тією ж природою зумовлено призначення кожної складової частини Всесвітнього Лісу, і лише одна істота з цього Лісу одвічно мучиться, не знаючи сенсу свого життя. Інші ж живуть, аби вижити, а помирають, аби вижило їхнє потомство. І так усе рухається, неквапом і розумно, овіюване вітром. А над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастає вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно пливе чорний дирижабль, наповнений ізсередини теплом, завдяки якому політ його позбавлений посадок.