Андрій Курков - Бікфордів світ

Іван Тимофійович звівся на ноги, в нерозумінні дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все ніяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повітря. Розкрив Іван Тимофійович віконце в каплиці – й відразу прохолодніше стало. І побачив він у віконці місяць, що плив жовтим ликом до землі.

І знов озирнувся на вогонь, який ледве горів. Згадав оповідки діда про язичників, які жили й вірували ще до старовірів, до християн. Вірували у вогонь, у сонце і приносили вогню жертву. Так, може, і цей вогонь чекає жертви?! Адже доки віра мінялася, вогонь залишався таким самим, як і тисячі років тому. І так само горів, так само світив уночі, так само зігрівав житла.

«Так, – подумав раптом Іван Тимофійович. – Потрібна жертва…»

Він підійшов до іконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв із іконостаса ікону Богородиці й притулив її до вогнища ликом догори. Знову повернувся до іконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду іконостаса вистачило для того, аби обкласти іконами вогнище, що ніяк не розгорялося.

Біля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофійович на коліна, заплющив очі й зашептав молитву, але в кінці її не вимовив «Амінь», а просто замовк. І очі розплющувати не захотів. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потріскування вогнища, що проступало на його фоні.

І раптом прийшов до нього спокій. Прийшли думки про мудрість, і зрозумів він, що тільки зараз наблизився до справжньої, а не книжкової мудрості. Адже істинна мудрість полягає не в творенні та зміцненні вже створеного, навіть якщо воно вірне. Вища мудрість – знищити те, що будував усе життя і що пращури будували. Знищити, зрозумівши, що неправильно це, як дорога, що відводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природі місце для нового творення, для нових паростків або нових храмів.

А потріскування вогнища стало голоснішим, і заглушило воно звучання дзвона.

Іван Тимофійович розплющив очі й побачив, як із отворів між іконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краї ликів.

– Святі, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в ікони одержимим поглядом.

«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла. Святі обкипали фарбою у вогні. Шипіли дошки. Від них ішов солодкуватий запах. Полум'я піднялося в половину людського зросту. Стало жаркішим і яскравішим. Іван Тимофійович відійшов на два кроки й зупинився на порозі каплиці. З вдячністю подивився вгору, на нічне небо.

– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотів він.

І, немов почувши його шепіт, полум'я розлилося по всій каплиці, по стінах, по стелі. І тісно стало полум'ю.

Відскочив Іван Тимофійович надвір. Замилувався іскрами, що підіймалися вгору.

– Ну от, – зітхнув він. – І знамення може бути рукотворним.

А полум'я піднімалося, проривалося крізь дах, і впав дах, і стіни, здригнувшись, осіли.

Іван Тимофійович підняв дошку, що горіла й випала з пожежі, й поніс у будинок. Немов факел, вона освітила велику кімнату. І став він при світлі цього факела скидати на підлогу все дерев'яне, здатне зайнятись і стати ще одним рукотворним знаменням.

Ніч іще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустріти вранішнє світило. А Іван Тимофійович сидів під кедром-дзвіницею і ловив ледве чутне в шумі пожежі гудіння дзвона. Слухав єдиний звук, який залишив він світу на згадку про себе. Тільки що ця пам'ять? Один, нехай хоч і довгий, але тільки звук…

Машину міцно струсонуло – видно, потрапило щось під колеса, – і від цього поштовху враз прокинулися і шофер, і Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокійно їхала далі.

– Камінь, чи що? – припустив Горич.

Шофер знизав плечима.

– Мені звуки снилися, – сказав він. – Потяг торохтів, потім машина з сиреною довго верещала, потім кричав хтось…

– Щасливий ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.

– Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…

Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

– Пригальмуй! – попросив Горич.

– Навіщо?!

– Відлити треба.

Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.

Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.