Андрій Курков - Бікфордів світ

Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:

– Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…

– Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.

Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.

На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.

Вони зробили крок уперед.

Гримнув постріл.

Обоє впали на землю.

– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловічий голос.

Шофер і Горич лежали не рухаючись.

– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жінки.

– Можливо, Валю, – відповів чоловік. – У цьому житті все може бути…

– Та хіба це життя! – ніби докорила чоловікові жінка.

– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвідомлюючи відносну безглуздість такого питання.

– І не вбив, і не вовка, – з досадою мовив чоловік. – Ну так я можу ще разок вистрілити!

– Ідіот! – вирвалося у шофера. – В скроню собі вистріли, може, мізки запрацюють! Розстрілявся в темряві!

– їх там багато! – перелякано зашепотіла жінка.

Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороці, але кожне з можливих запитань викликало у нього гірку посмішку. Ну дійсно, про що їх можна запитати: хто? звідки? куди? Чи, можливо, котра година?

– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога є?

Невидимий чоловік голосно розсміявся – навіть полум'я свічки затріпотіло від його сміху, наче од вітру.

– Може, вас іще на вокзал відвести і в потяг посадити? – сказав він крізь сміх.

– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.

– А мені не видно, хто зі мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловік.

– Я можу підійти до свічки, тоді побачите! – запропонував Горич.

– Тоді вистрілю…

– Довіряти людям потрібно, телепню! – знову розсердився шофер.

– Довіряти в темряві?! Людям?! – замість кепкування в голосі чоловіка вже звучала злість. – Яким людям?!

– А ти не дезертир? – запитав шофер.

– А тобі яке діло?! – розсердився чоловік. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираєтеся, – стрілятиму. Перевірите свою удачу.

– Ходімо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.

Вони звелися на ноги і зробили декілька гучних кроків назад.

– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловік, і друзі зробили ще декілька кроків.

І раптом у темряві заплакало немовля.

– Ой, Боже ж! – схлипнула жінка.

– Годуй! – наказав чоловік.

– Зараз, зараз… тільки б молоко не кінчилося, – скоромовкою заговорила жінка.

– Я йому кінчуся! Гляди мені…

І вогник свічки знову затріпотів. Потім піднявся над землею метра на півтора й повільно поплив геть.

Услід за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.

– Пішли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.

– А що, коли барабан повернути на горизонт і посвітити? Це ж не небо – може, що і побачимо?! – запропонував шофер.

– Можна, – погодився товариш. – Що освітимо, те й побачимо…

Вони повернулися до машини. Точніше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки і залізли в кузов. Горич увімкнув тумблер, і доки розігрівалась-розгорялась іскорка всередині прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набік, щоб змогло воно, якщо спалахне, освітити землю. Повернули так, щоб освітило шлях, уже пройдений машиною. Навіть відкинули задній борт.

Світло накопичувалось усередині прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промінь. Освітило землю за машиною і поповзло по цій землі далі. Горич і шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках і вибоїнах.

– Місяць ось теж такий, напевно, – зітхнувши, сказав Горич.

Шофер мружив очі, відвиклі від яскравого світла.

Його товариш сплигнув на освітлену доріжку.

– Може, пройдемося! – повеселілим голосом запропонував він.

Шофер теж сплигнув униз.

Вони пішли вслід за променем, який утік по цій землі вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очі.

– Так ти й осліпнути можеш! Нехай у спину світить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаєш, коли востаннє по якій-небудь вулиці гуляв?

– Ні, – зітхнув шофер.

– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на їхні подовжені тіні, скуйовдив своє волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – він вказав рукою на їхні довгі тіні, – це ми на проспекті, на дуже довгому проспекті, а все це темне, обабіч проспекту, – будинки, ресторани, кіноклуби… Десь іще дерева мають бути. І ось ми йдемо і напевно когось зустрінемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закохані парочки і ще зовсім молоденькі дівчата, в очікуванні великої та світлої любові. Дідок із собачкою, що зупиняється біля кожного стовпа… Піонери збирають гроші на спорудження найбільшого у світі аероплана… Ми напевно можемо зустріти і знайомих…