Андрій Курков - Бікфордів світ

Ідучи дорогою-просікою, Харитонов відчув, як сам собою прискорюється його крок. «Господи, – думав він, – як я відвик від прямої дороги! Як я відвик од усього, від днів тижня, від часу, від утоми». І вперше за роки він ішов, не дивлячись під ноги, довіряючи цьому вкритому травою бульвару.

Сонце нестримно піднімалося вгору, і голоснішою ставала природа, збираючи воєдино всі звуки навколишнього світу; і ось у цьому звучанні здалося раптом Харитонову щось страшенно знайоме, від чого він навіть уповільнив крок, аби прислухатись. А прислухавшись, зупинився, не вірячи своїм вухам: разом із криками і співом птахів, шерехами трав і листя в усій цій природній симфонії звучала і справжня музика, музика, яку він чув у ще недавньому передвоєнному дитинстві. Він пробував уловити шматочок мелодії, щоб зрозуміти, що ж він чує, але звуки виринали ніби з-під води і знову ближчі шуми заглушали їх. І тоді продовжив свій шлях Харитонов, але йшов уже повільніше, ввесь обернений на слух.

Через годину звуки музики стали більш явними, і мандрівник зрадів, зрозумівши, що ця дорога веде його до звуків. Він знову прискорив крок.

Через деякий час музика стала чутнішою, ніж вітер. Невидимий оркестр радісно виводив «Марш ентузіастів», і ноги Харитонова самі собою підлаштувалися під ритм маршу. Харитонов, схвильований і щасливий, поспішав побачити село або містечко, в якому грав оркестр. Поспішав побачити свято, адже і в його рідному Каргополі кожне свято, чи то річниця революції, чи День рибалки, супроводжувалося концертом оркестру, що починав свою програму різними маршами ентузіастів, а продовжував її танцювальною музикою.

І тут попереду замаячив зелений тупик – кінець дороги-просіки, але ні дахів будинків, ні різноколірних огорож видно не було. А музика тривала, і була вона вже настільки чутною, що поглинула всі інші звуки. Харитонов наблизився до тупика й несподівано зупинився, розглядаючи прочинені залізні ворота, пофарбовані в зелений колір, на яких красувався зварний скрипковий ключ із червоною зіркою в центрі. Обабіч воріт відходив густо натягнутий на стовпи колючий дріт, який губився далі серед кедрових стовбурів.

Колючий дріт нагадав Харитонову про війну, але скрипковий ключ, хоч він і був прикрашений червоною зіркою, мав доволі мирний вигляд. Почекавши, Харитонов протиснувся у ворота.

Від воріт у глиб обнесеної колючим дротом території вела добре протоптана стежина. По ній і вирушив мандрівник назустріч невидимому оркестру, що вже закінчив грати «Марш ентузіастів» і зайнявся репетицією чогось класичного. Рухався він недовго, поки побачене не змусило його зупинитися. Картина, що відкрилася перед ним, була незрозуміла: на галявині був побудований дерев'яний поміст, такий схожий на літню естраду, які зазвичай розташовуються в парках, тільки був він непофарбованим. На помості з музичними інструментами в руках стояли люди в однаковому сірому одязі. Це й був той невидимий оркестр, а диригент стояв на землі обличчям до музикантів, які припинили грати, і щось енергійно їм пояснював. Поряд із диригентом, що не відрізнявся від музикантів одягом, стояв, тримаючи руки за спиною, високий кучерявий чоловік у тільнику і ватних штанях. Він уважно й суворо дивився на музикантів, залишаючись при цьому абсолютно нерухомим. Диригент закінчив свої пояснення – його рот закрився, а руки застигли долонями догори. Після короткої паузи він змахнув руками, затримав їх на мить над головою – цієї миті вистачило музикантам, аби піднести труби до губ, а скрипки до підборідь – і різким жестом провів руками дві невидимі вертикальні лінії до землі. Загальний акорд обрушився на літню землю, відскочив од неї і вибуховою хвилею покотився по трав'яній поверхні. Навіть у Харитонова загуділо у вухах, хоч він і причаївся метрів за п'ятдесят від помосту.

Харитонов школи не мав радісних почуттів до класичної музики. Він полюбляв бадьорі пісні, слухаючи які можна було легко намалювати власне майбутнє. Уся ж інша музика, яка не супроводжувалася словесними поясненнями або ж твердженнями, була для нього незрозуміла. Виняток становили тільки танцювальні мелодії, але в них не було нічого серйозного, а отже, і замислюватися про значення і сенс цих мелодій не варто було. І ось тут раптом, присівши в незрозумілому місці, відчув Харитонов у собі якесь нервове тремтіння і зрозумів, що це тремтить у нім той самий перший шквальний акорд оркестру, після якого так незалежно й мелодійно зазвучала скрипка. І тремтіння, що виникло в нім од того акорду, не викликало опору розуму або шкіри. Було воно дивної властивості й існувало мовби окремо від людини, так, що врешті-решт Харитонову стало його шкода – може, і не його, але пробуджена акордом жалість почала наростати й заповнювати собою настрій людини, і вже не залишилось у людині конкретної жалості до зниклого акорду або до чого-небудь іще, а була єдина жалість до всього, включаючи себе і весь світ.