Андрій Курков - Бікфордів світ

Харитонов, підійшовши ближче, зупинився. В очах у декількох музикантів помітив сльози. А від їхніх поглядів було якось ніяково: так могли дивитися на месію, на вождя, але не на молодшого матроса.

Напружена пауза тривала недовго. Чоловік у тільнику підійшов до Харитонова, простягнув руку.

– Як же ви знайшли нас?! – радісно запитав він.

Харитонов почухав у роздумі свою руду бороду.

– Та… я вас не шукав… – запинаючись, признався він, – хоча, може, і шукав…

Доладно говорити не виходило, і Харитонов замовк.

– Дозвольте відрекомендуватися, – знову заговорив чоловік у тільнику. – Перший помічник диригента з політчастини, колишній засуджений капітан першого рангу Пабловський, не політичний.

– Молодший матрос Харитонов.

– Матрос?! – зрадів Пабловський. – Оце так зустріч! Ніколи не думав, що зустріну тут матроса. Так вас сюди ніхто не посилав?!

– Ні… випадково вийшов, – признався Харитонов. – Але я бачу, ви – наші!

– Ми – наші! – кивнув Пабловський.

– А ви не знаєте часом: війна скінчилася? – втрутився в розмову диригент.

– Не перебивай! – кинув недобрий погляд на диригента перший помічник.

Харитонов знизав плечима.

– Самому хотілося б дізнатись… А що, сюди повідомлення з фронтів не доходять?

– Бачите, товаришу молодший матрос, – уповільнено мовив Пабловський. – У нас немає зв'язку з Великою землею… Ми ж не в місті живемо. Знаєте, що таке Музлаг?

– Ні, – хитнув головою Харитонов.

– Музичний табір… А оці, – він указав поглядом на музикантів, що перешіптувалися на помості, – це залишки Великого симфонічного оркестру. Як вони раніше грали! Ви б чули! Наскільки я терпіти не можу всяких Бахів, але у них це виходило. Гаразд, заждіть… Шикуйсь! – раптом закричав перший помічник. – Струнко!

Музиканти метушливо вишикувалися на помості, туди ж проворно видерся диригент і став першим.

– Репетицію закінчено. Розійдись! – надривно прокричав Пабловський.

Музиканти сплигнули з помосту і, озираючись на Харитонова, попрямували кудись у глиб території.

– Гей, Фриц! – перший помічник окликнув диригента. – Зроби нам чай!

Диригент кивнув і теж поспішив геть.

– Пройдімо до мене! – запропонував Пабловський. – Чайку поп'ємо, поговоримо. Ви, може, не повірите, але ви тут перша людина за шість чи сім років.

Пабловський був на голову вищий за Харитонова, та і будь-кого з музикантів, але розмовляв він, не нахиляючи голови, – тримаючи спину рівно, по-офіцерськи, наче був на параді.

Підійшли до рубленої хатинки. Пабловський штовхнув двері й пропустив молодшого матроса вперед.

Навколо столу обійшов із поліном в руках диригент і, зупинившись біля руської печі, почав трощити це поліно маленькою тупуватою сокирою. На грубо збитому столі вже стояли три гранчаки.

– Сідайте! – Пабловський указав рукою на табурет.

Харитонов сів. Перший помічник усівся навпроти.

– Приємно дивитися на незнайоме обличчя, – сказав він, дивлячись молодшому матросові у вічі. – Ці ж бо пики за стільки років уже остобісіли, просто нудить іноді. Та й ви знаєте, що це в нас за національність наймузикальніша: усі ці Кантори, Раумштейни… Чомусь у мене на кораблі жодного такого не було, там навпаки – Іванови, Коваленки, Петрови, Сидорови.

Пабловський важко зітхнув, перевів погляд на диригента.

– Ну ти! Ворушись!

Харитонов позирав здивованим поглядом на убрання хати, на цих людей, на диригента, що колов неподатливе поліно.

– Може, я йому допоможу?! – підвівся він, дивлячись у вічі першому помічникові.

– Сидіти! – гаркнув Пабловський, і негайно його обличчя набуло якогось вовчого виразу. Але враз очі його подобрішали. – Не варто, – вже м'якше вів далі він. – Ви тут гість, до того ж чесна, вільна людина, а ці всі – табірники, а там уже різниця невелика, політичні чи музичні. Я ось теж табірник, але мене по карній проводили. П'яна бійка. Я в ній честь вождя захищав, якби той дурень не згадав вождя матюком, я б його і кортиком не кольнув. Але так уже вийшло. Та й ви знаєте, за що цей оркестр сюди переїхав?! Вони ж додумалися на З'їзді колгоспників в «Інтернаціоналі» сфальшувати, причому так сфальшували, що навіть колгоспники обурились і написали листа в ЦК. До сорок першого тут іще більш-менш життя було – вишки, охорона НКВС, кухня табірна. А як війна почалась – охорону зняли, все зібрали. Спочатку лякали, що ось-ось наказ надійде ліквідувати табір із усіма ув'язненими, але, видно, не дочекалися вони наказу й поїхали.