Андрій Курков - Бікфордів світ

– А ви вже снідали? – запитав він.

– Одну зловили, як годиться – гостю, – відповів Пабловський.

– Одну – кого?!

– Білку, – пояснив хазяїн хати. – Вони тут, навколо Музлагу, ручні. Ми ними собак відгодовуємо. Та й сьогодні подія… найпаскудніша сучка із загороди зникла. Добре, якщо її ці скрипки та валторни з'їли, але якщо вона жива десь тут бігає, то краще за дріт не виходити.

– Дуже зла, – піддакнув диригент. – Вона цуценят виводила постійно, тому так довго її і тримали: що краще – один раз собаку з'їсти чи щороку по декілька цуценят… Зла сучка! Вона ще при охороні в одного, вже покійного, гобоїста шматок м'яса з ноги вихватила.

– Ну, Фриц, буди оркестр. Концерт пора починати, – сказав Пабловський.

Фриц вийшов, а перший помічник утупився незмигним поглядом у Харитонова.

– Якщо ви справді до Москви дійдете, – вкрадливо заговорив він, – скажіть там, аби повернули нам охорону. Скажіть: Музлаг, вони знають, де це, один такий табір на всю Батьківщину. Погано без охорони. Ніякого стимулу, та й здичавіти можна. Як добре раніше було: НКВС, кухня, фельдшер… А так: випустить який-небудь Кантор собак із загороди, і почнуть оці музиканти один одного їсти.

– Добре, якщо дійду – передам.

Через деякий час вони вийшли з хати і попрямували до дерев'яного помосту. Харитонов, виходячи, захопив із собою речовий мішок.

– Що, боїтеся – вкрадуть? – запитав Пабловський.

– Ні, я далі піду після концерту, – зітхнувши, відповів молодший матрос.

– Замало погостювали. Хоча воно і зрозуміло: кому охота за колючим дротом гостювати!

На помості вже стояли музиканти, опухлі від безсонної ночі.

Диригент, побачивши Харитонова й Пабловського, змахнув руками і щось крикнув оркестру.

Зазвучав «Марш ентузіастів». Але, незважаючи на марш, Пабловський і Харитонов підійшли до диригента в'ялим кроком.

– Кантор пропав! – розмахуючи руками, сказав їм диригент. – Тромбона, значить, не буде.

– Велика біда? – запитав у нього перший помічник.

– Дев'ятнадцять тактів без нього вилітає.

– Біс із ним! – буркнув Пабловський.

– Я піду, мабуть?! – запитав у Пабловського Харитонов.

– Почекайте Бога ради! – зашептав диригент. – Секундочку! Ще два тактики!

«Марш ентузіастів» закінчився. Диригент дістав із внутрішньої кишені ватника папери, згорнуті в дудочку.

– Це ноти, ті, що я говорив.

– А-а, добре, – Харитонов узяв їх і засунув у речовий мішок.

– Я вас дуже прошу! – Диригент благально подивився на колишнього молодшого матроса. – Це все, що залишиться від мене, ви розумієте… Я ж навіть не прошу вас занести листа рідним, дружині. Тільки це. Рідні все одно помруть, а музика не мусить…

– Досить! – гаркнув Пабловський. – Не чую концерту!

Диригент зітхнув, обернувся лицем до музикантів і знову змахнув руками.

– Якщо ви дійсно не знаєте дороги, – заговорив перший помічник, – ідіть, поки вони грають! Я змушу їх працювати ще годинки дві, так що ви від музики ідіть, аби колами не бродити.

– Дякую, – кивнув Харитонов.

Вони потиснули один одному руки, і колишній молодший матрос попрямував по добре витоптаній стежині до вхідних зелених воріт, прикрашених зварним скрипковим ключем, у центрі якого красувалася зірка.

Машина котилася неспішно. Темрява більше не підкидала камені під колеса. Поверхня землі була гладенькою, немов залита ковзанка. Люди, що їхали в цьому невидимому просторі, міцно дрімали, перечікуючи темряву, а разом із темрявою перечікуючи життя.

Шофер, який відчував губами прохолодний метал керма, щасливо всміхався. До нього нарешті прийшов сон і переніс його в іншу площину: в приємно спотворене минуле.

…У правлінні колгоспу вирішувалося серйозне питання: із трьох тракторів, які були в господарстві, два потрібно було відправити до міста для участі у святковій демонстрації трудящих. Голова був заклопотаний: адже через дощі із сівбою запізнювалися, працювали без вихідних, а тут іще коли віддати на день трактори, то невідомо, чи закінчать вони сівбу взагалі. З цієї причини голова й був проти участі сільгоспмашин у демонстрації. Але партсекретар осередку Загубін із аргументами голови не погоджувався. «Що, – він запитував, – важливіше? Сівба чи єдність усіх трудящих?» – «Таж хліб сіємо, не конюшину!» – говорив голова. «Без хлібного достатку вже який рік живемо, і все ще живі! – гарячкував партсекретар. – А от якщо не буде ідейних посівів і сходів у народі – то будь-який ворог прийде і на пні нас вирубає!» – «Але коли звідусіль позабирати на ці демонстрації техніку, – намагався довести свою правоту голова, – не вистачить хліба, і голод статися може, та ще й план не виконаємо!» – «Виконаєш! – гаркнув партсекретар. – Сам підеш, вручну сіятимеш, а план Батьківщині даси! А голоду не бійся, вже був він і на Волзі, й на Україні – що, не вижила влада?! Важко було, але вижила. А чому? А тому, що ідейність хліб замінювала, і якщо ти не даси трактори на день – то послужиш справі ворогів!» – «Біс із тобою! – здався голова. – Тільки бери ті трактори, що гірші, й Масленникова залиш, нехай хтось із молодих ці трактори поведе!» – «Масленникова залишити?! – обурився партсекретар. – Кращого механізатора, орденоносця – і ти його не пускаєш на демонстрацію! А на кого ж, як не на Масленникова, всім рівнятись?! Га? Ти що ж, хочеш демонстрацію зірвати?» – «Нічого я не хочу, – похнюпившись, сказав голова. – Роби, що хочеш…» – «Ти на мене не вали, – задоволено мовив Загубін. – Я роблю не те, що хочу, а те, що моя совість партійна велить! Я собі не хазяїн! Я слуга великої справи й заради цієї справи на смерть піду!!!»