Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

А ще правило щодо чесності. Я дійсно забула, які труси вдягала сьогодні вранці, бо запізнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася і гайда. Можна було щось збрехати, Марлен би не перевірив, але я так не можу. Довелося лізти та роздивлятися, у яких саме. При цьому козлові, бо він нікуди не йшов. Дорослий бугай, мав би виявити тактовність, але ні. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно мені було треба, щоб це щеня таке помітило… Потім мені ще довелося телефонувати Бубі та розповідати йому про труси Марлена, Бідосі, Мар’яни та свої власні. І своєю чергою запитувати, а які на ньому. Я розумію, що таке не щовечора чуєш, Аналітик Хрінів мав із чого дивуватися, він і дивувався, а я почувалася хвойдою та ідіоткою. Розповісти йому про естафету дружби? Не знаю, що він сприйняв би нормальніше – такі естафети чи перевірку трусів. Зовсім не знаю. Про естафету я нічого не пояснила, він, утім, не вимагав пояснень, посидів іще трохи, – я опанувала себе і щось пояснювала за текстом, – а потім подякував і пішов собі геть. Мабуть, спати.

Утім, батькові він нічого поки що не розповів. Євген був грайливий, веселий та лагідний і не запитував, кому це я розповідаю про свою білизну. Він мене попередив, що депресії в нього бувають лише наприкінці літа, бо йому важко усвідомлювати, що воно йде, а загалом він має легку вдачу, і це правда.

«Слухай, я хотіла поговорити з тобою про Макса». Він відразу посерйознішав. «Щось сталося?» – «Я б не сказала, що щось сталося. Точніше буде сказати: щось відбувається. Ти хіба нічого не помічав?» – «У принципі нічого». – «А ти не помічав, що він мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружні стосунки?» – «Ні, не помічав. Знаєш, він – доросла людина і сам обирає собі друзів. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родині прийнято, що кожен має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Утім, родина є родиною, і в головах більшості людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо рідні. Але свої стосунки зі сторонніми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?» Оп-па. Я зовсім не сподівалася таке почути. Не сказати, що я не погоджувалася з ним, я і сама так думала, але не могла помислити, що він кине мене напризволяще. «Не вмієш плавати? А доведеться», – і тільки вшпирр із човна посеред річки.

«Мовчиш? Шу, рідна, він – мій син, і не завжди наші стосунки з ним були відвертими та простими, узагалі серед чоловіків однієї родини панує конкуренція, іноді така, що заважає дихати вільно; так нас влаштовано, і з цим важко впоратися. Я не знаю, чим можу тобі допомогти, поговорити з ним? Розповісти, що ти – хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе є багато позитивного? Але він і без того знає, що я кохаю тебе, мої слова підтримки будуть тільки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Якщо не вийде, може, і не потрібно? Таке трапляється, комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема, просто не складається».

«Спробую, – зітхнула я. – Розкажи краще про конкурентність».

Він обійняв мене і почав розповідати спочатку про діда: «Мій дід мешкав під Києвом, але дуже хотів купити в Києві хату, бо моя бабця народилася в столиці й хотіла жити тільки там. Тому дід збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу він вигодував кабанчика і поїхав до міста його продавати, а це тоді було суворо заборонено. Дід обернув кабанчикові сало та м’ясце довкруж свого тіла, наче пасок із собачої вовни від радикуліту, і вдягнув широкий плащ. У Києві дід відразу розпочав полювання на покупців. Це було важко, необхідно було поводитися обережно. Аж от до нього підійшла одна особа, доволі підозріла, яка запропонувала купити все оптом. Дід трохи повагався, а потім погодився, бо нічого кращого на обрії не з’являлося. Діда довго вели завулками та нарешті запросили до квартири, відверто злодійське кишло. Першим, що побачив дід, коли зайшов, була гола дівка, яка ні на кого не звертала увагу, господарювала на кухні. Така собі Гелла. Коли діда завели до кімнати, він відзначив, що людей там забагато як для нього одного. «Покупці» витягли дубинки і сказали, що зараз будуть сіль із сала вибивати. А тоді дід витяг із кишені важка на мотузці, розвертів як слід, попередив, що якщо зараз йому не заплатять стільки, скільки треба, повбиває всіх. Дідові повірили та заплатили. Він завжди міг відстояти своє. Цю хату нам забезпечив він, і мій батько вже народився в Києві, саме тут».