Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Милице, це ще не все», – підморгую я йому, бо в мене ще є козирі. «Не все?» – «Не все. Потім вона телефонує комусь іншому, розповідає, у яких трусах якісь Мар’яна, Бідося (присягаюся, не знаю, це ім’я чи ще щось, але точно – Бідося), Марлен та вона, і питається, а в яких трусах той, із ким вона розмовляє?» – «Слухай, то вона двічі розповіла, у яких вона трусах, а ти не запам’ятав цього? У тебе щось із пам’яттю, треба спитати в матері, якої тобі попити травички». – «Іди ти зі своїми травичками! Не хочу я запам’ятовувати, які вона носить труси. Хай Бідося запам’ятовує або якийсь іще збоченець. От скажи мені краще, ти вважаєш, що це нормальна поведінка порядної майже заміжньої жінки?» – «Не знаю. Можливо, вона – свінґер, чи як називаються люди, які трахаються гуртом? Назва схожа на якийсь британський одяг та на Стінга. Мабуть, свінґер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманію, на щось таке… На гру. Щоб дізнатися, у кого які труси. От у тебе зараз які?»

Того дня ми з Милицею посварилися і не розмовляли цілу добу. На Клятій Шу були шовкові стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

Терпець мій урвався. Я думала, що буду здатна вирішити цю проблему без залучення Євгена. З дитинства терпіти не можу звертатися до доросліших чи сильніших по допомогу. Втручання дорослих – нестерпне: скільки від них треба вислухати різних нісенітниць і як-божий-день-зрозумілих речей перед тим, як вони допоможуть! Але щось мені підказує, що марно сподіватися подолати це самотужки. Аналітик Хрінів на ім’я Макс. Це моя щоденна проблема. Треба визнати, що зі мною таке відбувалося вперше. Неймовірно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, які молодші за мене, і легко знаходила з ними спільну мову. Дуже подобалася. Незнайомим підліткам, студентам (я колись викладала), дітям друзів, через це в мене навіть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боці їхніх дітей, і це дратувало, я розуміла, але нічого не могла із собою вдіяти, бо я була щирою, ні з ким не кокетувала і не намагалася справити враження людини своєї в дошку. Я дійсно була переконана: цю ситуацію треба вирішувати інакше, необхідно думати про психологію підлітка, тут варто змовчати, там простягти руку допомоги, а ось тут вдати, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, – злі покидьки.

Колись моя подруга спокійно зауважила мені, що не можна так поводитися з підлітками, маючи на увазі свого сина та його друзів і те, що я дуже вільно з ними поводжуся, а вони потім калькують мою поведінку на її і не розуміють, чому вона поводиться інакше. Чому вона не сміється з їхніх жартів і не теревенить із ними? Хлопці не можуть цього збагнути, бо вчора ми реготали разом і вигадували теми для пустих балачок, і нам було неймовірно весело гуртом. «Я не можу дозволити собі поводитися з ними так, як ти. Ти сьогодні поспілкувалася з ними, вам було весело, побавилася, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця – намагатися виховати їх гідними людьми, намагатися щось вкласти в їхні голови, навчити поважати інших».

Мені тоді було боляче. Я спочатку взагалі не зрозуміла, що вона має на увазі. Тільки у вухах її слова: «Сьогодні ти з ними побавилася, а завтра – забула». Потім почала розмірковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати і водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа між умінням бути зрозумілим дітям, поважати їхні побажання і потреби та потуранням їхнім забаганкам. Де грань між розбещенням і розумінням? А де кордон між дорослим егоїзмом і власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось під час нашого літнього відпочинку вона відпустила свого сина з друзями потанцювати і сказала, що вони мусять повернутися рівно опівночі і що ми будемо їх чекати під дискотекою. Я тоді запитала її, а чого вони мають так рано йти, дискотека починається о десятій, вони тільки почнуть кайфувати, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо підійти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Не відомо, хто там танцює, не відомо, з ким вони будуть спілкуватися, а якщо до них приколупаються місцеві, а якщо хтось спокусить їх випити?…

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на півгодинки. Не знаю, що мене вкусило, але я виперлася поперед батьків і проголосила: «Звісно, ми будемо чекати на вас у барі. Он у тому, що поруч». З нами, окрім моєї подруги, була ще одна мати, і ніхто з них не сприйняв мої слова схвально. «Ні, ми зараз усі підемо додому», – сказали вони. Я знизала плечима. Ситуація була зрозумілою, діти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. «Чого ти не моя мати?» – скільки разів я чула це… «Чому?» – цікавилася. – «Бо в тобі зовсім немає нічого мамського!»