Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Слухай, а в тебе є досвід спілкування з жінками, які старші за тебе?» – «Дуже розумне запитання. Милице, як ти думаєш, я вчився в школі, інституті, у мене була мати?» – «Та я не про викладачів. І не про матір. Ти б іще виховательку в дитячому садочку згадав. Я про сторонніх жінок, себто не зовсім сторонніх, а знайомих, приятельок, колежанок, які старші за тебе? То спілкувався?» – «Я не ходив до дитячого садка, у мене був дід». – «А я ходив. Не можу сказати, що це було захопливо. Наприклад, змушували вранці їсти вінегрет, де можна було натрапити на нечищеного буряка, я тоді набирав усе це в рота, всю порцію, а вона була величенька, завмирав, а коли нас відпускали, біг до відходку випльовувати, не уявляєш собі, як воно було». – «Тепер уявляю. Милице, я спілкувався з дорослими жінками. У мене керівниця – старша за мене років на п’ятнадцять, то й що? А ще є дві дівчини в партнерській конторі, з якими я спілкуюся у справах, їм років двадцять вісім».

«А ви спілкуєтеся на нейтральні теми? Вільні?» – «Що у твоєму розумінні нейтральні-вільні теми?» – «Ну щось відмінне від теми… як там воно було… о! Про плавні обмінні курси валют». – «Можемо поговорити і про щось нейтральне. Ми ж нормальні сучасні люди, у нас є спільні інтереси і все таке». – «О’кей. З тебе все витягувати доводиться, чого ти такий наполоханий? Ви говорите, зокрема, про музику, їхніх коханців, твоє особисте життя, квіти, які їм до вподоби, подорожі, машини?» – «Про подорожі говоримо. Я розповідав про те, як було в Мексиці». – «Зокрема про ціни на повій?» – «Ти хворий? Ти б розповідав своїй керівниці та колегам з іншої фірми про ціни на мексиканських повій? І взагалі вони ж не ти, щоб таким цікавитися». – «А про текілу?» – «Що про текілу?» – «Ну, розповідав ти, як правильно вживати текілу?» – «Не розповідав. Але це просто було недоречно. Міг би розповісти». – «Невже? І що, був би відвертим?» – «Я був би розумним. Про певні речі треба обережно висловлюватися». – «Отже, у тебе з ними цензуровані стосунки, так?» – «Та з усіма в нас цензуровані стосунки, хіба ти не розумієш? У тебе теж працює цензура, коли ти навіть зі мною спілкуєшся, не помічав?» – «Це не цензура, я просто намагаюся не ображати тебе, але інколи я все одно…» – «Годі, я теж інколи все одно, а інколи й умисно… Але я ж це визнаю!» – «Розумієш, я мав на увазі, спілкування з жінкою, яка старша за тебе, досить відверте спілкування, з мінімізованою цензурою, було в тебе таке?»

І я пригадав один випадок.

У моїй юності був період, коли я був закоханий до нестями в дівчинку з паралельного класу, з якою стосунки в мене не складалися, хай би що я робив. Ми начебто починали зустрічатися, а потім вона припиняла звертати на мене увагу. Як її звали? Олена? Людмила? Ні, наче Ольга. Через це нещасне кохання в мене псувався не тільки настрій, а й характер. Я почав грубіянити діду, огризався на мамчині зауваження, тобто поводився неадекватно. Мені здавалося, що я потворний і що саме батьки винні в тому, що народили мене таким бридким та невиразним, тому вони мене дратували самим фактом свого існування, навіть мовчазного, уже не кажучи про ті дні, коли прискіпувалися до мене, а вони часто прискіпувалися, і було за що. Це я тепер розумію. А тоді я всідався у відходку, м’яв у руках туалетний папір та буркотів на адресу батьків: «Щоб ви поздихали, як я вас ненавиджу». І матюкав їх.

Особливо тоді я ненавидів батька: він мені здавався злочинно гарним, я не розумів, як він сміє жити таким вродливим, коли я таке опудало, від якого носа вернуть гарненькі дівчатка. Мені було огидно, коли батьку всміхалися мамчині подруги, створювали такі ситуації, коли батька можна було затиснути між меблями та їхніми стегнами, притиснути до стіни або до шафи своїми пишними грудями. Він старий, старий! А йому всміхаються всі ці жінки. А мене ніхто не любить. Мені здавалося, що це несправедливо.

Моя мати завжди до мене придивлялася, у принципі вона придивлялася до всіх людей, які – довго або мить – оточували її. Їй не подобалося, що я маю кепський настрій, брутально поводжуся, прагну закритися та побути на самоті. Вона намагалася дізнатися причину моєї поведінки, але я не збирався відкриватися, я не довіряв їй – з якого дива? Тоді вона звернулася до своєї подруги (однієї з тих, які притискали батька до своїх стегон), щоб вона познайомила мене зі своєю донькою. Навіть не познайомила, бо її доньку, Ларису, я знав, вони гостювали в нас. Лариса була дорослою, навчалася у випускному класі, мені тоді, зі своєї сходинки восьмикласника, здавалося, що у випускних класах навчаються майже боги, яким дозволено правувати принаймні своїм життям – а це було суттєвим дорослим досягненням. А ще вона була весела та вродлива. На мій погляд. Висока, струнка, зеленоока. І мружилася на чоловіків, як кицька. Можливо, я навіть був трохи закоханий. Мати знала, що вона мені подобається, тому попросила Лариску, щоб та зі мною поговорила як «старший товариш», попрацювала розвідницею.