Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Я сказав Милиці, що в його голові купа сміття, і треба щось із цим робити. Милиця зауважив, що він не винний у тому, що в нього хороша пам’ять. «Але ти хотів розповісти про 1973 рік! То й чого мовчиш?» У цьому був весь Милиця: він спочатку верз те, що спадало йому на думку, а потім обов’язково ображався через те, що хтось, на його думку, замовчував інформацію. Йому не випадало замислитися, що декому просто не давали рота розкрити. Але я фізично не міг сердитися на нього довго. Утім, на нього ніхто довго не міг сердитися, бо то був Милиця, а він завжди такий.

«Уяви собі. 1973 року «Квіни» випустили мій улюблений альбом «Квін», а «Юрайя Хіп» – “Солодку свободу”». – «Це класні штуки! – зауважив Милиця. – І це ще не все. «Пінки» випустили «Темний бік Місяця». Узагалі для музики то був класний рік: «Абба», Стів Вандер, «Лед Зеппелін», «Бі Джис» – усі випустили альбоми, а деякі навіть по два!» – «Ну, а чого їм не випускати? В Америці були класні часи!» – «В Америці все було так, як є зараз, щоб ти знав. Наприклад, вона активізує війну на Близькому Сході при наявній паливній кризі, з одного боку (одинадцять арабських держав погоджуються щодо щомісячного скорочення здобуття нафти на 5 %, допоки США не змінить свою політику на Близькому Сході), а з другого боку, зупиняють війну проти В’єтнаму». – «Якби не араби з нафтовими вибриками, вони б азіатів ще потурмосили, як на мене». – «Я й кажу! Ти – песиміст, краще святкувати закінчення однієї війни, ніж концентруватися на початку іншої. Музики радіють миру! Вони ж усі були проти війни! Діти квітів і таке інше!» – «У мене таке враження, що ти мене не слухаєш». – «Чого ти прискіпуєшся? Я уважно слухаю, можу повторити все, що ти сказав, але продовжуй!»

«О’кей. Слухай іще. У Вашингтоні стартує Уотергейт! Мені здається, що це перша спроба «запаковування» президентів. У січні 1973-го інавгурується Ніксон, а вже в грудні присягає народові Америки Джеральд Форд, бо Ніксона зуотергейтили вщент!» – «Слухай, а ти не знаєш, хто-небудь уже написав книжку «10 ефективних способів спакувати Президента?» – «Не знаю. Можливо, вже й написали…» – «Шкода, як би це з’ясувати? Якщо ніхто не написав, то я б узявся. Була б супер-книга, з тих часів відбулося стільки гейтів… Є що аналізувати». – «У Google пошукай. А взагалі це драматична історія. Президенти спочатку брешуть. Усі. Ніхто відразу не зізнається». – «Ти б у такому зізнавався?» – «У будь-якому випадку довелося б». – «Краще пізніше, усе-таки не дуже приємна штука – публічна прочуханка, а взагалі кожний вчинок різними людьми сприймається абсолютно по-різному. Може, він думав, що чинить все тіп-топ?» – «Підслуховування? Навряд чи…» – «А що там європейці?»

«У бритишів – жахлива інфляція. Бастують шахтарі, медичний персонал, газовики та навіть державні службовці, протестують геть усі профспілки, уряду ніхто не дає спокійно жити». – «Які ж вони активні… Нам постійно дорікають пасивністю, та в нас що, була нагода гейтити та бастувати в той час? А вони тільки тим і займалися, коли наші батьки будували світле майбутнє». – «Ми зараз надолужуємо». – «Ага. А вони будують світле майбутнє. Ну, звісно, це цілком природне явище! Чи є якісь скандали? Мені подобаються скандали: коли я про таке чую або читаю, почуваюся дуже моральною людиною».

«Аякже! У Британії один високопосадовець іде у відставку через захоплення повіями та гашишем». – «Якби наші урядовці були такими вразливими, та якби додати до переліку захоплень лихослів’я та пияцтво, у країні настала б чергова урядова криза. І парламентська. І президентська». – «А що з цього всього робить наш Президент?» – «Має ж щось робити. Він же людина все-таки. Може, притуляється до вуликів та матюкається на бджіл? Хто його знає, я за ним із диктофоном не ходжу, і за його бджолами також». – «А як ти гадаєш, якщо обматюкати бджолу, вона потім робить обматюканий мед? А що буде, якщо це покуштувати?» – «Не знаю щодо меду. Але я колись був на селі, там дід мого приятеля бігав за півником та матюкався на нього – страшне! Не міг ухопити. Ми потім цього півня зжерли. Наче нічого. Але хто знає? Може, у мені щось і змінилося, тоді я про це не думав». Ми помовчали.

«Слухай, якась така тема… непевна… Я згадав зараз звичайні ковбаски, мені стало зле. Краще скажи мені, якщо ти читав, що робили мої улюблені латиноси? Дженіфер Лопес уже виповнилося три роки! І в неї ще були свої, непротезовані сіднички! І хтось їх уже мацав!» – «Терпіти не можу Дженіфер Лопес. В Аргентині прийшов до влади Хуан Перон та Евіта, про неї ти маєш знати». – «А то! Евіта… донт край фо мі, Аржентіна, Айв бін неве лефт ю…» – «Ти можеш не співати? А Піночет вкорінився в Чилі». – «Аугусто Піночет з’їв з Альєнде сто котлет…» – «Припини про їжу!» – «Добре, припинив. А що особисто тебе вразило?» – «Дві речі. Ні, навіть три! Перша пов’язана з фінансовою аналітикою. Виявляється, у 1973 році вперше ввели плавні обмінні курси валют…» – «Навіть не буду в тебе питати, що це таке». – «Тут усе просто, уяви собі…» – «Ні! Я співати припинив. То й ти перемикайся на щось інше, я не можу чути пояснень про плавні обмінні курси валют, про неплавні також. Давай краще про друге, якщо воно не про курси валют. Про перше ти розповів, дякую, що там у тебе друге?» – «Генрі Кіссінджера було призначено державним секретарем США». – «І що тобі з того? Він твій хрещений батько?» – «Я знав, що ти спитаєш! Ні, просто моєю першою книжкою, яку я прочитав англійською, була саме «Дипломатія» пана Кіссінджера, і це я розцінюю як знак долі». – «Який саме? Моя перша книжка англійською мовою була про Робін Бобін Барабека… Але якщо я зараз про це буду згадувати, ми знову повернемо на тему котлет з Альєнде та до зматюгаченого президентськими бджолами меду». Милиця обожнював знаки долі і ніколи не проґавлював нагоди поділитися своїми дитячими спогадами у відповідь на спогади будь-кого іншого. Хай би що я пригадав про себе (а це інколи траплялося випадково, підсвідомо), Милиця згадував про себе протягом кількох хвилин.