Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Поверталися ми напруженими, незадоволеними одне одним. Мені було соромно перед подругою, тому що вона була зла, а я добра, але я насправді не розуміла, чого вони не можуть іще потанцювати? Що тут поганого? Узагалі-то я не втямила цього досі. «Ти не можеш мене зрозуміти. Коли ми чекали їх під дискотекою, ти була не з нами, ти не чекала, ти була з ними, ти танцювала», – казала моя подруга. Мабуть, вона мала рацію. Я з тих людей, яким більше подобається танцювати, ніж чекати та хвилюватися. Але я вміла чекати й одночасно розуміти, як це важко – йти, коли здається, що життя починається от тільки зараз, морське повітря таке неймовірне, поруч такі чудові друзі, а музика запрошує до пригод. Мої друзі переважно інтелігентні люди, і ніхто ніколи не дозволяв собі промовити: «От якби в тебе були власні діти, ти б цього не робила». Але я і без цих слів усвідомлювала, що вони так можуть думати, і я даю їм підстави думати саме так. Але я знала й інше: якщо я буду поводитися інакше, я втрачу частку себе, бо я дію так не через те, що хочу комусь щось довести, а тому, що переконана: саме так слід діяти.

Часто я думала, коли спостерігала за розмовами дорослого з дитиною: «Чого ти вимовляєш саме ті слова, які зараз дратують її? Адже те саме можна викласти інакше, і тоді ваші стосунки залишаться чудовими, розмова буде відвертішою і настане взаєморозуміння». Я думала, що говорила б по-іншому. Іншими словами, із відміною інтонацією, наводила б приклади, бо сама була підлітком і багато чого пам’ятаю з тих часів. Утім, згодом я навчилася тримати язика за зубами і не лізти до друзів-батьків зі своїми коментарями та порадами. Напевне, то був егоїзм, я так робила заради себе, а не заради них.

Але зараз я починала розуміти просту істину, яка полягала в тому, що коли ти залишаєшся осторонь, то бачиш усе набагато ясніше. Через те тобі легше моделювати власну поведінку, не кажучи вже про чиюсь. Коли ти потрапляєш до кола і є одним із тих, хто тримає за руку іншого і кого тримає за руку хтось іще, усе летить шкереберть.

З Аналітиком Хріновим у мене ніяк не складалося нічого хорошого. Які там нормальні стосунки, навіть спілкуватися нейтрально не виходило. Та навіть вітатися! Я в його вітаннях чула підтекст, його від моїх млоїло. Навіть ті позитивні риси характеру та якості, якими мене наділила природа, зокрема легкість та почуття гумору, тут не спрацьовували, а викликали роздратування та перетворювалися на моїх ворогів, бо Аналітик Хрінів не сприймав моїх жартів. Інколи я прокидалася і почувала такий відчай… Наче в тебе є зв’язка ключів, вони важкенькі, приємно дзеленькочуть, і ти задоволений: багато шансів відкрити ті чи інші дверцята… Але спливає час, ти береш один – не те, береш інший – не те, і ще, і ще, і ще, а дверцята все не прочиняються, і ніхто тобі нічого не підкаже, і немає ніяких «сезам», за допомогою яких їх можна відчинити.

У дитинстві мене часто мучило одне сновидіння. Мені снилося, ніби до моєї хати лізуть крадії, які хочуть мене пограбувати та вбити, і в них є два ключі від двох замків на моїх дверях, і в мене два ключі, і треба не помилитися, встигати провертати того ключа, якого провернули вони, поки вони прокручують іншого, і не переплутати, бо інакше кінець. І так цілу ніч. Я прокидалася такою стомленою, ледь могла підвестися. Зараз відбувалося те саме, концентрація марних зусиль… Він виснажував мене.

Але я б іще поборолася і не починала ніяких розмов із Євгеном, якби не Марлен. Учора, коли я вкотре пробувала налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякі звороти англійського звіту, мені зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас із Марленом розкидала доля по різних країнах і деяких наших приятелів так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долі та підтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були прості. Якщо тобі телефонує хтось із нашої дружньої зграї і ставить запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому відповісти, хай би де знаходився та хоч би що робив. Потім вислухати відповіді від інших, якщо такі вже набралися (залежить від того, який ти в телефонній черзі), зателефонувати наступному приятелеві, розповісти те, що вже почув, і поставити аналогічне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з ідіотичним запитанням «Які на тобі сьогодні труси?» зателефонує саме тоді, коли я буду допомагати робити переклад схибленому синові мого майбутнього чоловіка, який мене ледве терпить? Це треба бути неабияким маніяком, щоб таке передбачити. Як Аналітик Хрінів на мене вирячився! Годі сподіватися, що він вдаватиме, наче нічого не трапилося. Про це будуть знати всі, принаймні, його приятель Милиця точно, або я нічого не тямлю в підлітках.