Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожі. Але вона була більш витончена, легка, прозора. Акуратний ніс, тонке хвилясте волосся, – таке буває у казкових принцес на малюнках, – очі наче стиглі вишні. Чорні брови, що, здавалося, от-от – і злетять. Сніжно-біла шкіра. Губи так чітко окреслені, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї іконописна зовнішність. У той час я погано уявляла собі, що воно таке – ікони, а от про гральні карти мала чітке уявлення, на мій погляд, вона виглядала як пікова дама.

Я не розуміла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона ніколи про нього не розповідала, а я соромилася запитати. Мені мати давно пояснила, що в усіх дітей є татусі, але не всі вони живуть разом і не завжди діти бачили своїх татусів, тому питати про таке не треба.

Якось вона сказала: «Ходімо до приярку, будемо на прутинах смажити хліб та сосиски. У мене багато паперу, який слід спалити!» Я приготувала вишневі гілки, вигострила їх ножем: на фруктових гілляках найкраще запікати, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсім не годиться, усе буде гірким. А от вільшина може приємно здивувати, додає цікавого смаку. Узяла сірники, вкрала у свого батька. Дітям бавитися із сірниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарізаний кубиками український хліб, сосиски. Ніжку від старої табуретки, яку загорнула в кілька газет, я тримала в руці.

«Слухай, у нас буде величезне багаття!» – донька Чудовиська радо терла тонкі руки. Вона займалася підготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на «багато паперу, який слід спалити», вона якраз стелила його під ніжку від табуретки, сухе коріння, яке ми назбирали, та сухі вербові гілляки. Тим папером були фотокартки. Старі чорно-білі фотокартки. На всіх знімках було зображено надзвичайно гарного актора. У тому моєму дитячому розумінні так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античні міфи! Чорні очі, чорні брови, які от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, відкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чіткі, наче вимальовані, губи. Ось Актор у чорному до п’ят пальті. А ось Актор у темному піджаку, можливо, синьому, може, сірому, у петлиці – квітка мальви. А на цій фотокартці Актор у шикарному капелюсі всміхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, прогулюючись парком. Тут він підморгує до когось, а сам підтягується на турніку. На цій Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощами травневих конвалій.

Вона тернула сірником, і коли зайнялося його обличчя, я зрозуміла, що це її батько. Вона була дуже на нього схожа; якби я не була так причарована ним, я б це збагнула раніше. Він був такий молодий на цих світлинах, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрібати фотокартки звідти. «Ану, облиш це!» – Вона штовхнула мене. – «Куди ти лізеш, га? Що ти про це можеш знати? Так, це тато мій, рідненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобі кажу!» Вона взяла іншу ломаку, якою спочатку лупцювала по моїй, аж потім вдарила мене, обпекла. Я відстрибнула, почала зализувати обпалене місце, така в мене була звичка. «Припини це. Ти чого? Я хотіла прибрати вербові гілляки, через них сосиски можуть бути гіркими, от і все». Я злякалася: у неї був вигляд навіженої, мені здалося, що вона може випалити мені очі: «Я сама!» Вона витягла гілляки, потім ми обійнялися. Вона діставала з кишені своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.

Потім ми пекли хліб та сосиски на гілляках. Вона жадібно все це поглинала. А я не могла їсти і, коли вона не бачила, жбурляла смачні шматочки у кущі. Мені здавалося, що від хліба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: «Навіщо ти це дозволила зробити, крихітко?» Але ніхто нічого не говорив. Сутеніло. «Коли зовсім буде темно, їх з’їдять ворони або дворові собаки», – так я думала.

«Я піду додому», – сказала я. «Хіба не смакота? – вона виглядала задоволеною. – Куди це ти?» – «Кажу, що піду додому. Холодно». – «Давай я тебе зігрію, подруго!» Вона полізла обійматися. Я відсторонилася. «Ти чого?» – «Мені потрібно додому. Ти будеш тут?» – «Ти що, злякалася?» – «Кого? Бувай!»

Удома я відразу прибігла в кімнату до батька. Він корпів над дисертацією. Я обійняла його, він знітився, зняв окуляри, натиснув на кінчик мого носа. «Ти чого це, підлабузо? Якусь халепу вчинила чи в якусь вскочила?» – «Ні! Я хочу тобі зробити чай. Міцний-міцний, як тобі подобається!» – «Чай?» – «Так!» – «Міцний-міцний?» – «Так!» – «У тебе напад господарювання?» – «Так. Тату! Я тебе дуже-дуже люблю». – «Дуже-дуже?» – «Так!» – «І я тебе дуже-дуже люблю, доцю! Зараз разом підемо на кухню і зробимо одне одному чай, то класно я придумав?»