Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Одного разу ми з моїм першим колишнім чоловіком застрягли в ліфті з нарядом міліції та простирчали там близько години. За цей час мати встигла поставити на вуха дільничного інспектора. Міліціонери, що застрягли з нами, були їй за це вдячні, бо вони їхали за викликом на побутову бійку – «чоловік, дружина та сокира», їхнє керівництво матюкалося в рації, але ніхто допомогу не викликав та з ліфтерами не домовлявся. А мати майже врятувала їхню репутацію: вона збурила дільничного інспектора, він – ліфтерів, вони вивільнили міліціонерів, ті встигли вчасно, і сокиру побутової бійки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазія слухняно підкидала жахливі картинки, що розважили б Чикатило.

Ще понеділок вона якось трималася, хоча діставала дзвінками дружин батькових друзів: її чомусь втішало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, у чому вона вже підозрювала батька… У вівторок у її уяві вже все склалося. Це було помітно, вона була мрійлива, запивала «Персен» «Лідією» і навіть читала російські детективи.

У середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись у цю бесіду, я зрозуміла з ким. Мати спокійним голосом замовляла вінки. Вона погоджувала тканину, довжину стрічок, сорт квітів, тексти написів і яким кольором їх виконувати – срібним чи золотим. Щодо труни вона обіцяла зателефонувати трохи пізніше, їй було необхідно порадитися з донькою. З вівторка мати була вдовицею.

Я видрала телефонну слухавку та повідомила пані з відповідної контори, що замовлення я скасовую. «А ви, власне, хто?» – запитала вона. «Донька трупа». – «Маєте право». У четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий. Втяг до хати вепра. Вполювали. Звісно, що машина не заводилася, і всі вони шукали місцевих із вантажівкою, щоб зрушити її з місця, на це пішло багато часу, бо місцеві не надто охочі вештатися гаями по таких погодах. Про вінки я йому не розповідала, але вразило мене це на все життя.

«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та ділилися спогадами про Париж (Ви ж уже були в Парижі? Я знав…), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привітно всміхаючись парижанам похилого віку, бо молоді всміхатися небезпечно, то ваша мати обирала б музику на ваш похорон?» – «Ні, – втішила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кілька років тому попередила її, щоб ніякої музики, мені від неї зле». «Амен», – мовив він, і ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Не знаю. Спочатку я усвідомила, що мені приємно на нього дивитися. Просто дивитися і все. Поки ми очікували на літак у відведеному закапелку, він домовився зі співробітниками авіакомпанії, і вони купили нам у дьюті-фрі дві пляшки якісного червоного вина. «Хоча б у такий спосіб, наче ми в Парижі…» – «У небі над Парижем», – відгукнулася я. У небі над Парижем із ним було добре.

Можливо, це сталося, коли він наливав мені вино в пластиковий келишок. Може, тоді, коли оповідав про специфіку своєї роботи: він мріяв удосконалити технології, щоб Інтернет і мобільний зв’язок були доступнішими, кращими й працювали швидше. А я не знудилася від цього! Можливо, коли усвідомила, що я від цього не знудилася…

Та ймовірніше, це сталося, коли він розповідав, як організував святкування свого дня народження. Він тоді працював із французами. І вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мірками, до того ж валютою! Він міркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один знайомець запропонував поїхати до Китаю. І він вирішив, що це чудова ідея. Тільки не подумав, що тоді до Китаю люди їхали щось продати та купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе східну культуру та святкувати свої дні народження.

Він опинився серед «човників». Це були цікаві люди, які вдягали по три вовняні пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюхи. Його тричі трусили митники, дивувалися, що в нього нічого немає, а тоді вимагали гроші. Кілька разів, уже в Китаї, вони забували назву свого готелю та понад добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж доки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з назвою.

Мешкав він в одному номері з генералом у відставці та балериною на пенсії, які мали активне приватне життя, стогнали та гарчали ночами, а зранку разом ішли торгувати. З іншими вони не спілкувалися. Як сказала, усміхнувшись до нього осяйно, балерина: «Ми з Іванком – люди іншого соціального зрізу, ніж весь цей непотріб, тож тримаємося одне одного». А він усе думав, про який соціальний зріз вона верзе, якщо всі вони тут, окрім нього, торгаші.