Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Коли вся наша країна, у якій ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, у батька був такий здивований вигляд, наче він щойно про це дізнався – звісно, тільки ці двійко мали право народитися в СРСР), докладала зусиль, щоб перетворити холодну, наче драглі, війну на більш гарячу страву, керівним партійнім кадрам спало на думку показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дітей. Саманта Сміт тоді прилетіла до нас, у США відрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такі, але себе не викрив). У таку поїздку відібрали й мене.

Нас було десятеро. З цієї десятки два переможці пафосних тематичних олімпіад «Світу – мир!», цими переможцями була я та один грузинський хлоп на ім’я Давид. Чим уславилися всі інші діти, я не знаю і дотепер. Тобто всі, крім Марлена. Марлен став моїм другом, дідусь його був неабиким. Марлен це знав і визначав себе як «блатняк». Ще було п’ятеро дітей із Російської Федерації, троє з яких зовсім не знали англійської, білоруська дівчинка Міла та хлопчик із Казахстану, якого звали Авраг, натомість усі до нього зверталися: «Андрій».

Керівником у нас був Олег, кремезний хлопчина, плечі – як екран домашнього кінотеатру. Працював він у Московському міськвиконкомі. Був надзвичайно ідейною людиною, за радянську владу міг пащеки всім розідрати. Спочатку він нас усіх зібрав у Москві, де сказав таке:

1. Вам видадуть речі. Дадуть джинси та кросівки. Із собою не можна брати старі лахи. В Америці не можна приймати ніяких подарунків – в СРСР усе є, і навіть більше, ніж усе! Як подарунок можна взяти тільки книгу, показати мені, я вирішу: нормальна вона чи ні.

2. Ні з ким не зустрічатися, нікуди не тікати, газети не купувати. Ніяких гумок! Побачу – начувайтеся.

3. Усі ваші гроші, які вам подарує для цієї поїздки партія, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирішуватиму я. Відразу можу сказати, що це буде їжа.

4. Щовечора я буду перевіряти вас, ваші шухляди та валізи.

5. Нічого не купувати.

Я запитала, чому газети та гумки не включені в пункт «нічого не купувати», а виокремлені, і як можна взагалі щось купувати, якщо гроші все одно будуть в Олега, а витрачати їх можна тільки на їжу. Олег чемно відповів, що якщо він почує від мене сьогодні ще одне запитання, то я нікуди не поїду. «Особисто потурбуюся про це».

Перед вильотом нам дійсно видали одяг, ми переодяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в’язниці. Тобто тоді я не знала, як воно у в’язниці, але пізніше зрозуміла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелі. Я тоді думала, що бувають готелі для дітей і для дорослих, бо життя поділялося на дитяче та доросле, я думала, що і з готелями відбувається те саме. Усі ми були в захваті, але ніхто – ні Олег, ні американська сторона, яка нас гостинно приймала, – не подумав про те, що в кожному номері знаходиться міні-бар. Обслузі на це взагалі було начхати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових від нас (я вже не кажу про Олега) – та годі було й думати про таке.

Уявіть собі, що з нами всіма сталося, коли я навмання відкрила дверцята міні-бару. Ха! Кока-кола в бляшанках, солоні горішки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики «Марс», фісташки та алкоголь. Багато різноманітного алкоголю в дуже зручній тарі. Ми відразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось – вранці тобі ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволі, то бадьорі, то на радіо співаємо соловейками, то на прийомі в мера сумуємо та не їмо солодке. Він не розумів, як ми проводимо вечори та ранки. Горілка з лаймом, горілка з газованою водою, кола з ромом, джин із тоніком, віскі та содова, кампарі з помаранчевим соком, і все це загриз горішками, замазав шоколадками – і почуваєшся так незви-иииии-чно. Від такого перенавантаження ніжних дитячих організмів та експериментування ми прикрашали ригачками відходки. Попри все і завдяки всьому ми були щасливі й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.

Олег виявився не віщим, може, він і сам тихо нарубувався в номері, хтозна, але збагнув, що ми пиячили, тільки після того, як отримав на руки рахунки. Він наче сказився. У якості помсти не віддав гроші, які планував видати нам на купівлю сувенірів. На більше не спромігся. Звісно, за нас платити йому не довелося. Американці самі за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Після цього Олег потяг нас до свого номера та три години читав лекції про честь СРСР, пияцтво і про те, що він про нас напише, куди слід.